Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Хто вам дав право? — далі обурювався я, викладаючи весь арсенал обурень, які мали б виказувати гордість і недоторканість вільного радянського громадянина, а насправді свідчили тільки про мою розгубленість і абсолютну недосвідченість.
— Про право питають не нас, питаємо ми, — холодно заявив товщий, і з цими словами розстебнув портфеля, що лежав на столі, добув з його глибин такий знайомий мені „вальтер“ з руків’ям вишневого кольору і суворо спитав: —Ваш пістолет?
— На ньому написано, що мій. Яке ваше діло до мого пістолета? Хто ви такі?
— Хто ми такі? А ось хто. Остапчук, покажи посвідчення!
Сам він тицьнув мені межи очі якусь книжечку, згорнув її так швидко, що я не встиг і прочитати в ній що-небудь, та, власне, я не дуже й рвався читати в тих книжечках.
— Поїдете з нами, — повідомив старший.
— З якої речі?
— Ось повістка. До майора Хребетного в управління.
Я подумав: повернеться Оксана, довідається про все, що з нею буде? Страшно уявити.
— Тьотю Тоню, — попросив я хазяйку. — Не кажіть нічого Оксані. Приберіть тут, а я вже тоді їй усе сам…
Ті троє (третій засліплював мене ліхтариком у коридорі) повезли мене до управління держбезпеки, здали з рук у руки майорові Хребетному, лисому, карячконогому, страшенно схожому на майора Костюніна з Ельби, але, на диво, не такому похмурому, як той, а до непристойності розвеселеному, що зовсім не пасувало понурій установі, де ми перебували.
— Оце такий капітан Сміян? — оббігаючи довкола мене, сплеснув долоньками майор. — Так, так, так… Сядемо ось тут і для знайомства опишемо своє життя-буття. Від народження і до сьогоднішнього дня, якнайдетальніше, якнайточніше і якнайправдивіше. А тоді будемо знайомитись. Завдання ясне?
Він „грав“ під фронтовика, хоч кітель його був голий, як бубон. Навіть жодної медальки. Та я вже давно пересвідчився, що ордени не дуже помагають жити, а дехто й без нагород живе, як у бога за пазухою.
— Ви це серйозно — щодо автобіографи? — не одразу повірив я. Майор ляснув себе по стегнах, вдавано зареготав.
— Ох, жартівник! Чи серйозно і чи справді так? А як же інакше, коли не серйозно? Я ж пояснив: від дня народження і до самої агрономії і —як це воно? — до ґрунтознавства, тобто землезнавства. Правильно я говорю? Все з землі, і ми з землі, з неї народжуємося, в неї й підемо. Поки ж не пішли, ростемо. Люди і рослини — все росте. Без рук, без ніг, а на дерево лізе… Отак і попрошу. З подробицями. Як, коли, на які висоти. Служба, бої, нагороди, були поранення— і про поранення…
— Розміри рубців теж вказувати? І характер ран — рвані, від осколків, округлі — від куль, а ще невидимі, на душі, ще з фронту, надто ж після фронту…
— Філософ! — похвалив мене майор. — Доблесний воїн, прекрасні характеристики, здобуває наймирнішу професію, громадський активіст… Тоді виникає закономірне запитання: а навіщо нам вогнепальна зброя та ще й незаконна?
— Пістолет іменний. Там же значиться. І грамота, підписана генералом Тєлєгіним, — он вона перед вами.
— Ах, Тєлєгін? Та ще й генерал? Генерал?
Він оббіг стіл, нахилився наді мною, не лякався, що я можу зграбастати його — тільки кісточки захрумтять, бо й за віщо? Такого добродушного, симпатичного, дотепного майора — і грабастати?
— А ти знаєш, де тепер цей твій Тєлєгін? — засичав мені в обличчя майор. — Не знаєш? А статтю 58, пункт 10, антирадянська агітація— знаєш? Загримів твій Тєлєгін на 25 років, ти, коли не хочеш загриміти слідом за ним, пиши про всі свої зв’язки з цим зрадником і запеклим ворогом!
— Мої зв’язки? Генерал Тєлєгін був членом Військової Ради фронту. Весь фронт мав з ним зв’язки!
— Не всьому фронтові цей зрадник дарував іменні пістолети, а капітанові Сміяну. От і напишіть про це. А тоді ми подивимося і попросимо написати ще дещо.
— То я що — до ранку тут писатиму?
— Буває ще довше. Все буває.
Я відклав ручку, випростався на стільці, сказав, не приховуючи ненависті:
— А де ви всі були чотири роки війни, коли треба було не писати, а стріляти?
Майор швиденько шмигнув на своє місце, наставив на мене через стіл лискучу лисину, помахав з-під лисини кривеньким пальчиком:
— Кому треба, писали й тоді. Ще й як писали! А чотири роки війни?.. Де вони тепер? Все сметено могучим ураганом… Вам же, шановний колишній капітане, а тепер студенте Сміян, в актив зараховуються не чотири роки війни, а півроку після війни, коли ви мали щастя співробітничати з органами.