Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Я? З органами?
— А з ким же? Чиє завдання ви виконували в Західній Німеччині? І це ваше щастя, інакше ми б з вами не панькалися й хвилини і давно вже відтарабанили до тих, кого ви там ловили! Пишіть, пишіть. Все написане зостається. Хто це сказав — Юлій Цезар чи Александр Македонський?
Цей знавець Юлія Цезаря протримав мене до самого досвітку. Надзвичайно добродушний майор! Не було в них проти мене нічого, крім цього „вальтера“, і дотепному майору довелося розпрощатися зі мною, пригрозивши: „Не пробуйте від нас щось приховувати! Ми про вас усе знаємо. Все до нитки!“
Ще б вони не знали! Насадили по всій землі квадратно-гніздовим способом таких негідників, як Полубара з мого району, і тепер шаліють, мов кати з революційної пісні.
До управління мене везли, звідти довелося добиратися додому на власних двох. Я біг навпростець через Сінний базар, відчуваючи на спині холодний погляд темних шибок округлого фронтону управлінської споруди, тоді метнувся вулицею Карла Лібкнехта, який своєю мученицькою смертю мовби передрік не менше мучеництво всіх дітей революції навіть після її остаточної перемоги, далі лежала вулиця Виконкомівська — в назві символ влади, яка покликана виконувати волю народу, а насправді виконує вказівки загадкової, майже містичної сили, і нарешті вулиця Шевченка, вгору, вгору, крутіше й крутіше, але вже легше на душі, вже ти не спотикаєшся на горбатій бруківці, вже не зауважуєш незграбних цегляних будинків обабіч, бо незримо витає над тобою дух генія, який надихає і захищає тебе навіть тоді, коли вже не захистить ніяка сила. „Щоб милость душу осінила“. Ще від Шевченка це слово, а я в дурощах своїх офіцерських пояснював малому Маркові сталінське „пусть осенит вас победоносное знамя“ так, ніби слово „осенит“ вигадав сам товариш Сталін, а до нього ніхто такого слова й не чув. Чи товариш Сталін читав нашого Шевченка? Тільки вічність зможе відповісти на це запитання, а я того тривожного досвітку був надто далекий від вічності, бо рвався всім серцем туди, де була моя Оксана.
Оксана сиділа на верху трухлявих сходів, що вели до такого ворожого тепер нам підвалу, і плакала.
— Ну, чого ти, дурна! — обіймав і обціловував її сльози я, не знаходячи інших слів, крім цього освяченого віками горя й принижень дивогляду, який, мабуть, не надається для перекладу на жодну з відомих мов. — Все буде гаразд, мала! Ну, чого ти справді, дурненька?
Вона плакала, бо передчувала лихо ще більше.
Далі все пішло, як у дитячій примовці: „Котилася торба з великого горба, а в тій торбі хліб-паляниця…“. Моя торба справді покотилася з великого горба, тільки не було в ній хліба-паляниці, нічого мені не зоставлено, зіжмакано порожню торбу, а з нею зіжмакано й моє життя.
З посади секретаря факультетського партбюро мене зняли за чверть години. Пришкутильгав секретар інститутського парткому Іван Панасович, зиркнув на принишклих членів партбюро (один студент, сім викладачів), повідомив про мої зв’язки зі зрадником генералом Тєлєгіним і про мою одноосібну підтримку запеклого вейсманіста-морганіста професора Черкаса і запропонував відмовити мені в довір’ї, як секретареві, бо партком інституту такого довір’я далі не може виявляти.
Проголосували без думок, мовчки, з полегкістю, навіть з радістю.
Ну, гаразд. Секретарство — це ще не кінець світу. Ніхто не народжується секретарем, вмирати можна і рядовим комуністом. Але маховик уже розкручено, і ніяка сила його не зупинить. Факультетські партзбори, той самий Іван Панасович Михно, рідний брат такого близького мені Гаврила Панасовича, знов ті самі камінної твердості звинувачення і вже нова пропозиція: „Виключити з лав ВКП(б)“. І знов одноголосно, хоч тут і колишні фронтовики, мужні люди, биті й перебиті, безстрашні воїни, мужні душі. Що ж це діється? Тільки тепер я зрозумів, який ще молодий і дурний, як погано знаю людей, життя і світ і який, власне, безпорадний і безсилий, попри мою видиму певність себе, могуття роду і минулі заслуги перед вітчизною.
Ніщо не могло мене захистити, крім споконвічної селянської впертості, і я заявив на тих переляканих зборах, що партквитка не віддам.
На інститутському парткомі, який з величезним задоволенням одноголосно викинув мене з партії, я знов повторив свою обіцянку нікому не віддавати свого партквитка, освяченого моєю кров’ю.
На райкомі про мою справу доповідав Михно. Зв’язок з ворогом народу, в якому мене звинувачувано на інститутському парткомі, тут перетворився на зв’язки з ворогами, зрадниками і контрреволюційними агітаторами, а також з вейсманістами-морганістами, ідеалістами всіх мастей і агентами імперіалізму. Голосування було знов радісно одностайне, жодного запитання, ніяких сумнівів, ні щонайменших жалів, — аж тепер я нарешті збагнув увесь жах отої одноголосності — мертвий ліс піднятих рук, безплідна рівнина, навіки отруєна ненавистю, байдужістю і боягузтвом, мертва зона, неприступна ні для доблесті й честі, ні для заслуг і благородства, ні для надій і милосердя.