Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Могли б змити, та не змили. Бо й для найбурхливіших оплесків потрібна мовчазна сила, що підпирає їх мовби й неприсутньо, але не відворотньо.
…Ніщо мені не помогло. Ні моє фронтове минуле, ні мої нагороди, ні батькова смерть в далекому тридцять п’ятому, ні материне мучеництво на колгоспному полі, ні доля невинного маленького братика.
Камінь кинуто, і він повинен впасти.
Я ще ходив на лекції, ще всі довкола вдавали, ніби нічого не сталося, хоч кожен ховав очі при зустрічі і ніхто не згадував професора Черкаса, ніби той і не існував ніколи на світі.
Працівники кафедри ґрунтознавства порозбігалися, мов руді миші, на дверях професорового кабінету висів замок — оце вже воістину Сарданапал і Валтасар! Може, пустимо димом усі наші знання про землю, а за ними й найродючіші українські ґрунти?
Я добре знав той будинок, де жили викладачі нашого інституту. Він стояв на проспекті за дитячою поліклінікою, трохи вище тої пивної на Барикадній, де я колись виручав Сироту і де він уперше мене продав, будинок був довоєнний, міцно збудований, під час окупації тут отаборилися фашистські бонзи, тому він уцілів, у помешканнях збереглися не тільки меблі, а навіть тонкі гардини на вікнах і екзотичні рослини на підвіконнях.
У професора Черкаса мені довелося вже бувати, він звав своє житло „трипільською стоянкою“, дві колись просторі, а тепер звужені до краю нагромадженнями книжок і рукописів кімнати нагадували викопані в київських кручах печерки древніх схимників, на підвіконнях, замість екзотичних рослин, в сяк-так збитих з грубих дощок ящиках зеленіло дерновиння тисячолітніх диких трав, у гранчастому склі антикварної горіхової „гірки“ вигравали райдугами не кришталеві келихи, а скромні кубики українських ґрунтів, принесених сюди від Дніпра, з-за Дінця й Десни, від Дністра і Бугу, з велетенських степів, з наймогутніших на світі чорноземів, з землі зеленої і буйної, може, так само, як таємнича тропічна земля.
В цьому химерному світі мудрих книжок, загадкових рослин і геніальних ґрунтів, які дають початок усьому на світі, професор Черкас жив одноосібно, бо жодна жива істота, як він стверджував, не змогла б звузити свої життєві функції лише до служіння цим, власне, мертвим символам пропагованої такими диваками, як він, цивілізації. Ось тут професора Черкаса можна було б звинувачувати в ідеалізації, а коли казати точніше, — то в індивідуалізмі, бо він своїм побутуванням заперечував основи розвитку людства, відкидав категорію паристості, вперто стояв на позиції числа непарного, гордої одиниці, яка дає початок усьому, але не має кінця, тобто є наочним знаком і втіленням вічності.
Але звинувачувати в ідеалізмі вченого, який усе своє життя буквально грібся в землі, ламав голову над тим, як краще й доцільніше обробляти землю, як зберегти її для прийдешніх поколінь, як прихистити в її могутньому лоні людину, мов дитя в сповитку? І коли ґрунтознавець Черкас ідеаліст, то як же тоді назвати всіх отих яровізаторів, яких проклинали мільйони селян за безглузде перелопачування зерна в надії на перетворення озимого хліба в яровий, всіх, хто задурював голови гіллястою пшеницею, так само безглуздою, як на вербі груші, всіх „майстрів високих врожаїв“, про брехливість яких знав увесь народ, але мовчав, гаразд відаючи, що голосу його ніхто не стане слухати.
Все це я міг би сказати на тих інститутських зборах, де принесено в жертву професора Черкаса, але не сказав тоді нічого, ставши після підлого виступу Сироти одноосібною армією Черкаса і, таким чином, втративши право захищати свого професора, бо треба було захищатися самому, як того вимагала логіка климушняків, моя ж чорноземна душа не могла принизитися до рівня середнього і нижче середнього і втримала мене на тих висотах, яких я заслуговував коли й не власними стражданнями, то стражданнями всього мого роду.
Кафедра ґрунтознавства і далі була на замку. Я пішов до деканату, там тільки замдекана Охомуш, розстеливши на столі розклад факультетських лекцій, повзає по ньому і відчаєно щось креслить.
— Петре Петровичу, що з професором Черкасом?
— Що, що? Вашому професорові добре — його звільнили, тепер гуляй душа, а мені ось викреслюй його лекції, шукай заміну.
— Звільнили? Гуляй душа? Та як ви можете таке казати?
— Слухайте, студенте Сміян, ви де знаходитесь? Може, ви забули, що знаходитесь у радянському вузі?
— І що переді мною замдекана агрономічного факультету Петро Петрович Охомуш? — я хряпнув дверима деканату, вискочив у коридор. Куди податися? До директора, в партком? Але згадалися збори, Климушняк, Сирота, ганебна принишклїсть залу, і я гірко усміхнувся: знайшов де шукати правду! Давно треба було провідати професора Черкаса — це єдине, що я міг зробити і що зробити повинен. Звичайно, викладацький будинок це страшенна нудьга, та тут не до радощів, до того ж у тому будинку все ж є світла особистість, цілком можливо, що єдина на весь дім — хіба не досить?