Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Так, передати. Записка від неї і трохи грошей.
— Грошей? Які гроші? Звідки? Навіщо?
Запитань було так багато, що тьотя Тоня тільки зітхнула і вирішила не відповідати на жодне. Я ще постояв трохи, тоді простягнув руку до папірця, він перевернувся перед моїми очима ніби наелектризований, майже без дотику, написані спокійним, округлим почерком Оксани слова застрибали в лиховісному танку, зривалися з вузької смужки паперу, розскакувалися на всі боки, норовили поховатися, щоб я не встиг зловити жодного з них, не виставив їх у той безжальний ряд, який вибудувала Оксанина рука. На своє лихо я встиг прочитати ще до того, як слова й літери застрибали мені в очах, і прочитане вжахнуло мене: „Мій коханий! Це все через мене. Я завжди приноситиму тобі тільки нещастя. Така наша доля. Тому я поїду від тебе і від усіх. Не шукай мене. Твоя вічно Оксана“.
І гроші! Ціла пака грошей. Звідки вони в неї? Безглузде запитання, бо хіба ж про це тепер треба думати, але я ще безглуздіше повторив його вголос, а тьотя Тоня одразу ж відгукнулася, не очікуючи запитань нових, набагато тяжчих:
— Оксана кудись завербувалася і одержала великі підйомні. Їй самій багато, просила, щоб ти взяв, тобі ж знадобляться.
Знадобляться? Що тепер знадобиться на руйновищах мого життя?
В мене ще лишався день в інституті. З „бігунком“ по всіх інстанціях і закапелках. Потиснути руки кільком друзям. Бо не всі ж були допущені до голосування і мимоволі зберегли честь і чистість. В прощальні рукостискання з неймовірним нахабством, непросте-жувано, як заразна бацила, просунувся Сирота і, дивлячись на мене, як на церкву, віддану на понищення войовничим безвірникам, прошарудів:
— Шановний Сміян, захищав вас як міг, але обставини склалися несприятливо. Одначе, не біда. Треба прилаштуватися по спеціальності, покіль усе трохи вгамується, а тоді короткими перебіжками і по-пластунськи — на заочний хоч і до нашого інституту. Сприяння гарантоване і забезпечене.
Сприяння —і від кого ж! Я глибоко засунув руки до кишень, кулаки рвали казенне сукно моїх офіцерських галіфе — тріснути б цю гниду, розмазати по підлозі, по стіні, по стелі, щоб і сліду не лишилося, щоб і згадки не було. Ох, не вводи нас во іскушеніє!
Коли вже не було тут професора Черкаса, то так і зостанеться цей інститут у моїй пам’яті нікчемним видовищем підлого сироти на прізвище Сирота.
Продукт епохи? Виплодок часу? О, буремний час! Неповторний час! Ще недавно і я вигукував слідом за поетом ці натхненні слова, не задумуючись над їхнім змістом. Челюскінці, папанінці, Олексій Стаханов, Чапаєв, Гайдар, який назвався словом, що означає: „вершник, який скаче поперед усіх“, Валерій Чкалов з його словами „Коли бути, то бути першим“ — знамення радянської епохи, її неповторності і величі. Коли бути, то бути першим! Війну теж почали з цим кавалерійським девізом, маршал Ворошилов, посланий Сталіним зламати блокаду Ленінграда, сам повів бійців у атаку, вирвався поперед усіх, кричав: „За мною! Вперед!“ Може, легенда, але яка ж сумна і повчальна. Бути першим — а якою ціною? За все треба платити. Кров’ю, потом, горем, бідою, і коли не своїм, то чужим. Найчастіше так і виходило: платили чужим. І на війні ті генерали, що лишили після себе цілі кладовища, а тепер видзвонюють орденами і розповідають піонерам про свої подвиги, і в мирний час, коли хитрий сільський дядько Марко Озерний без зайвих трудових зусиль зумів вдовольнити жадобу начальства в рекордних урожаях, а цілі табуни сирот, з головами пласкими, як стоптані булижники, вчасно збагнули, що краще топтати чужі голови і на цьому возвиситися, зайняти місця, звільнені здібними й талановитими. Дух обмов, наклепів, доносництва розповзався по землі густою ядучою хмарою, і все освячувалося формулою: „Коли бути, то бути першим!“
На сходах між третім і другим поверхом мене покликали згори:
— Товаришу Сміян! Миколо!
Я став на площадці, згори дріботіла до мене Леся Шепелява.
— Я вас скрізь шукаю…
— Тебе, — поправив я.
— Так, тебе, — вона зітхнула, округлила очі,—це така трагедія і така підлість! Я не наважилась тоді виступити і тепер… Цей Сирота!..
— Все, що він сказав, правда.
— Але ж це підло!
— Лесю, — сказав я, — забудьмо про емоції. І давайте вийдемо, коли хочете, на свободу. Мені однаково, а вас не треба, щоб бачили зі мною.
— Ах, що мені до того!
Але слухняно пішла за мною, і коли ми вже були за квартал від інституту, вхопила мене за руку, вискочила поперед мене, загородила дорогу.
— Миколо, послухайте… послухай! Цього не можна допустити! Людину з таким життям, з такими блискучими здібностями і отак! Ми вирішили писати про тебе Хрущову! Хай знає керівник українських більшовиків, як у нас подекуди розправляються з найціннішими людьми! А коли не поможе, тоді…