Тисячолітній Миколай

Можна було пішки до автозаводу, який чомусь засекретили, або до палацу студентів. Головне — відбудувати заводи й палаци. А тоді—бути розчавленим заводами і палацами. А також передовою наукою. Що таке передова наука? А що таке прогресивне людство?

На Барикадній біля фабрики імені Кагановича два миршавих чоловічки вантажили на тачку сміття. „Еч, який здоровий! Поміг би!“ А хто поможе мені? Може, я теж сміття передового суспільства і передової науки? Сміття і жертва. І, мабуть, тільки тонкі жіночі душі здатні все це відчути і в найтяжчу хвилину прийти коли не з допомогою, то бодай із співчуттям. і коли моя Оксана зникла безвісті, то я не вірив, що її душа покинула мене. На свої тендітні плечі вона добровільно звалила незносний тягар. Спокута чужих гріхів. Уряд не знає гріхів, все зіпхнуто на просту нещасну людину, вона приречена мучитися, каратися і каятися чужим каяттям. О, прокляття!

Оксани я так і не знайшов. З роботи вона увільнилася. Там шкодували за прекрасною працівницею, але нічого не могли сказати, де вона тепер і що з нею. Загубився слід Оксанин, а з ним і всі мої надії. Я спакував своє шкамаття, дотягнув тяжкого чорного чемодана до річкової пристані, взяв квиток третього класу на пароплав „Сталінська конституція“ і поплив до мами й малого братика.

Навігація вже кінчалася, ночами на прибережних мілинах Дніпро брався крихким льодком, вода в річці впала так низько, що на перекатах „Сталінська конституція“ довго сопіла, чиргикала днищем об шорсткий пісок, іноді зовсім застрявала на кілька годин, так що моє плавання розтягувалося в часі неймовірно, але я не переймався цим, бо поспішати не мав куди. В каютах першого й другого класу їхали кудись веселі, мовби не з нашими достатками люди, згукуючись, ішли до ресторану, довго і всмак сиділи там, тоді провітрювалися на своїй палубі, замикалися на якийсь час у каютах, щоб знов нагрянути на ресторан і весело нищити наїдки й напитки. Я теж заходив до ресторану, більше пив, ніж їв, бо шматок ставав мені поперек горла, каюти не мав, тому йшов до трюму, де у вузькому безкінечному проході грілися біля всіяного заклепками металевого тіла пароплавного котла давно неголені і немиті дядьки з клунками, замучені роботою колгоспниці з кошиками, дівчата в барвистих хустках, бліді хлопчики з ремісничих училищ, вічні солдати, які їдуть, самі не знаючи куди і чого, бідні студенти, що вирвалися на Жовтневі свята до мами, поласувати пиріжками з сметаною та жирним борщем. Я знаходив незайнятий шматок теплого котла, тулився спиною до металевої обшивки, спокійно ждав, поки прогріє наскрізь товсте шинельне сукно, цупку тканину кітеля, тонку натільну сорочку, а мої сусіди перелаштовувалися, зсувалися тісніше, вивільняючи місце на залізній підлозі, кликали:

— Офіцер! Сідай ось тут біля нас. Чого ж його стояти? В ногах правди нема.