Тисячолітній Миколай

„Трипільська стоянка“ була замкнена точнісінько таким самим замком, як і кафедра ґрунтознавства. Я навіть розгубився. Трохи постояв, як то кажуть, „поцілував замок“, тоді наважився постукати в двері сусідньої квартири. Двері відчинилися вмить, ще й кісточки моїх пальців не відсмикнулися од них, на порозі, в смугастій піжамі, стояв наш замдекана Охомуш і з неприхованою ненавистю гриз мене очима.

— Студент Сміян, ви ще й тут?

— Пробачте, Петре Петровичу, я тільки хотів спитати: ви не знаєте, де професор Черкас?

— Не знаю, не знаю, не знаю!

— Може, він поїхав кудись?

— Він мені не доповідає!

— Може, взагалі виїхав?

— Може, може, може! З такими людьми, як ваш професор Черкас, все може бути!

— Пробачте, Петре Петровичу.

— Пробачаю.

Я спускався сходами і думав: що б могло означати слово „охомуш“, звідки воно? Чи принесене колись на багатостраждальну нашу землю дикими ордами, а чи калікувато виплодилося в надрах прекрасної української мови, як кара за недбальство і нехтування нею та ще для того, щоб приліпитися до такої нікчемної істоти, як наш замдекана.

Загалом кажучи, недовченому агрономові та ще підвішеному на ідеологічний кремпіль годилося б найперше думати не про долю тих чи інших слів, а про долю тої ж таки агрономи, рослинного світу, на який звідусюди наповзають загрози, та не забувати й про себе.

Підвал, у якому ми з Оксаною наймали куток у тьоті Тоні, мав таку конструкцію. Струхлявілі дерев’яні сходи, наполовину перекреслюючи вікно кімнати, що виходила в двір, вели до вузького, темного, як камер-обскура, коридору. В кінці коридора були двері нашого житла, яке двома вікнами виходило на вулицю (вікна „стояли“ на тротуарі, я дивився на тисячі ніг, що проходили по ньому, і сумно усміхався: чому вибрав професію агронома, а не ортопеда?), у правій стіні був вхід до тої кімнати, що дивилася вікном у двір. Темрява в коридорі панувала однакова вдень і вночі, в неї треба було поринати з заплющеними очима, як у чорну воду, і, простягнувши руки, мерщій до своїх дверей. „Мерщій“ стосувалося найперше мене, бо в бічній кімнатці жили дві молоді регулювальниці — старшина Галя і сержант Маня, обидві фронтовички (Галя навіть стояла на посту біля Бранденбурзьких воріт у Берліні), вони досить вільно орієнтувалися у заплутаному світі військових звань, рангів і субординацій, незабаром „розшифрували“ і моє колишнє звання і тепер часто, коли були вдома і помічали мою тінь на їхньому вікні, рвучко відчиняли двері в густу темряву, крізь яку я саме проринав, і шепотіли з глибини свого таємничого притулку: