Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
На кожне московське слово (крім «матюків») ми маємо своє власне, щиро українське і дуже часто не одне, а кілька, с. т. українська мова надзвичайно багата на синоніми (близькозначні слова). Московська ж мова своїх синонімів майже не має (хіба з царини матюків), а ті, що є, всі чужі, позичені у нас, німців, французів. А всякі нещасні кириченки («скачи враже, як пан каже») вважають українськими: бумага, булка, брити, бредні, бобиль, блюдо, буси, але: папір, паляниця, голити, маячення, бурлака, полумисок, намисто — це вже не українські, бо в словнику таких слів НЕМА, ХОЧ СЛОВНИК НАЗИВАЄТЬСЯ «Украинско–русский словарь». Направду, московському цинізму і нахабності нема меж. Нема меж і хахлацькому рабству.
Проте навіть і до цього малоросійського словника мусили москвичи вписати чимало справжніх українських слів, бо ж годі було знайти в московській мові їм відповідників. І це було москвинам забагато, тому 2–го тому того словника не видали і понині, по шістьох роках від появи 1–го тому.
Якого великого значення надають москвини мові, видко з того, що вони дуже пильнують, щоб і поза межами СССР не вийшов український словник. Напр., проф. К. Андрусишин почав був складати великий українсько–англійський словник. Про це довідалися московські емігранти і подбали, щоб у тому словнику не було багато «сєпаратізма». Вони запропонували проф. К. Андрусишинові гроші на видання під умовою, що він дасть переглянути рукопис фахівцеві–філологові. К. Андрусишин, народжений у Канаді, не знав мовної політики москвинів в СССР і погодився. В Америці був «український» філолог (приїхав з СССР по війні) проф. Г. Шевельов, який змінив своє ім’я на Ю. Шерех. Цей совєтський філолог «передивився» рукопис К. Андрусишина. Не наводимо московізмів із словника К. Андрусишина, бо їх вже навели із словника І. Кириченка: вони ті самі — і не менше їх. Московська цензура може спокійно дозволити вживати його і в СССР. В українській іммігрантській пресі не було жодної критики словника К. Андрусишина, хоч в Америці живе кілька наших мовознавців, а між ними і проф. Р. Смаль–Стоцький, який написав книжку про нищення нашої мови в УССР («Українська мова в Совєтскій Україні»). Казав колись Т. Шевченко: «Мовчать і мовчки чухають чуби, а може, так і треба; ми не знаєм. Нехай німець скаже». Та гірше того! В українській іммігрантській пресі на кожній сторінці часописів і журналів зустрічаємо московізми, мовляв, добровільні, бо ж за імміграційними редакторами та авторами не стоять каґановічі з наганом у руках. І — як на глум — ті московізми читаємо в статтях, що прославляють наших героїв, що загинули в московських концентраках власне тому, що боролися за чистоту української мови.
Тут варто навести один з мільйонів прикладів московського відкритого глуму і цинізму. Читаємо таке: «Письменника Г. Квітку–Основ’яненка і йому подібних з їх мовою ми ніяк не можемо відірвати від Г. Квітки–Основ’яненка, публіциста, політика, ідеолога української шляхти та куркульства. Ось чому нам завжди треба пам’ятати, що в особі Г. Квітки–Основ’яненка ми маємо найзапеклішого реакціонера, вірного слугу царського трона» (С. Василевський. «Добити ворога». В журналі «Мовознавство», ч. І, 1934). А також читаємо таке: «Ще й досі із шкільних програм не усунено шкідливого, хуліганського ставлення до московських («російських» в оригіналі. — П. Ш.) класичних письменників. Так, напр., А. Пушкіна чи І. Турґєнєва називають ідеологами московського дворянства. Та чи ж можна дивитися на творчість таких письменників, як А. Пушкін, І. Турґєнєв, Л. Толстой, та їм подібних під впливом факту, що вони належали до буржуазії? Ні! Не можна принижувати так наших класиків в очах учнів, бо це до добра не доведе» («Комсомольська правда». 3.II.1936).