Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Вона пам'ятала: село було зовсім близько від груші, але не знала, скільки вона проповзла у цьому снігу. Вітер усе трусив і трусив сніговою дрібнотою, засипаючи її слід у полі, та зовсім засипле його він, мабуть, не скоро. А раптом сюди вернеться Антон? — жахнувшись, подумала Зоська. Вернеться, щоб добити її — це цілком логічно. І так дивно, що він не прикінчив її, може, подумав, що мертва? Чи поспішав утекти Зоська погано бачила одним лівим оком, та й було темно. Біль у голові не давав їй обернутись, і вона лише дослухалася, стихнувши на снігу. Проте, окрім вітряних поривів і звичного шуршання сніговію, обіч, здається, нічого не було чути. їй хотілося блювати, як після чаду, голова стала паморочитись, і вона подумала, що не доповзе, мабуть, не доповзе.
Мабуть, тут і залишиться. Та поки ще могла, вона з останніх сил посунула себе в пухкому снігу один, другий, третій раз і знерухоміла. Попереду в сніговій сутіні щось темніло, однак, втрачаючи притомність, вона не встигла роздивитися що. Потрібна була тривала стражденна пауза, поки вгамувався біль у боку, і, трохи повернувши голову, вона побачила перед собою загорожу. Парні кілки із жердинами-перекладинами ламаною лінією бігли від неї до села. Це була літня загорожа, в кінці грядки, значить, хати вже близько. Зоська зраділа своєму відкриттю, ніби передвістю її порятунку, і, зробивши велике зусилля, досягла нарешті крайніх кілків огорожі. Щоб полегшити собі просування далі, вона ухопилася за тонкий кінець нижньої жердини, і той, тихо хруснувши, зламався. Більше сили в неї не було. Збентежена невдачею, вона полежала трохи і, піднявши в руці уламок, ударила ним по жердині, що була вище. Її удар глухо відгукнувся в нічній тиші, у цей час десь віддалік почувся стривожений гавкіт собаки.
Зоська внутрішньо здригнулася — це була удача, вона підняла палку й вдарила кілька разів дужче. Сигнал її, мабуть, передався по загорожі, і, здалося, гавкіт почувся ближче. «Гавкай же, гавкай, любий собачко! — подумала Зоська. — Гавкай, може, тебе почують…»
Щасливо впевнена, що доповзла і що до неї зараз хтось вийде, вона уся зів'яла й надовго втратила свідомість.
20
Назавжди розквитавшись із Зоською, Антон відчув на душі полегкість, майже душевний спокій, наче скинув зі спини тягар, який довго не давав спокою. Тепер свідків більше не було, ніхто не міг знати про його наміри, його грішну спробу втекти од війни. Він знову був чистий, сумлінний, безгрішний у ставленні до батьківщини, людей і своїх товаришів. Підігрітий злістю до Зоськи, що не охолола й зараз, він не відчував великих докорів совісті — подумаєш, убив дівку! На світі, де ішла війна, кожного дня вбивали тисячі, де кожну хвилину могли вбити його самого, це маленьке вбивство зовсім не здавалося йому злочином — убив, бо інакше не міг. Загинула через дурний свій характер, який у таких от обставинах рано чи пізно привів би її до могили. Якби не застрелив Антон, її все одно застрелили б німці, вирвавши спочатку з неї сякі-такі партизанські відомості — кому було б краще від цього?
Швидкою ходою Антон перейшов темне поле і вийшов до соснового узліску. Невисокі густі сосонки щільно стискували свій ряд, і він із немалим зусиллям проліз поміж ними, струсивши на себе білувату вночі хмарку снігу. Низько пригинаючись, він майже навпомацки став продиратися в глиб сосняка. Він думав, що далі від узліску сосняк буде рідший, проте весь цей сосняк виявився суцільною гущавиною, пробратися крізь яку навіть удень було б неймовірно важко, не кажучи вже про ніч.
Довго продираючись крізь зарості, він боляче розідрав руку, подрав кожушок на плечі і став думати вже не про те, щоб дотриматися напрямку до Німану, а хоч вилізти з цієї гущавини. Круто повернувши убік, він потрапив у ще більший сосновий сушняк, що лишився, напевно, після одної з літніх пожеж. Тут зовсім неможливо ні пройти, ні пролізти крізь колюче і тверде, як сталевий дріт, суччя. Зрозумівши, що це місце краще обійти, Антон повернув назад, потім знову почав брати ліворуч. Але куди б він не поткнувся, всюди надибував гущавину — колюче гілля і суччя, що набридливо чіплялося за кожушок, роздирало обличчя, руки, щоразу стягуючи з голови шапку. Він стомився, став мокрий від поту й снігу, що набивався в кожну щілину його одягу.