Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— А тобі що?
— Ну як підійти? Якщо з цього кінця, то можна ризикнути і зараз. Щоб не відкладати до ночі.
Вона знову опустила неоковирно пов'язану голову лівим боком на руки і ледь чутно спитала:
— Поспішаєш?
— Поспішаю, аякже. Погуляв, і досить. Треба за діло братися.
— Скідель недалеко. П'ятнадцять кілометрів.
— А навіщо Скідель? Мені в загін треба.
— От як! Значить, передумав?
— А якщо передумав. Ти ж чула: затримка у війні сталася. Німців од Сталінграда погнали. А там у них кращі сили.
Зоська мовчала, і він став підтягувати саморобний ремінь гвинтівки. Схоже, цей Салєй був такий партизан, як його гвинтівка з іржавим, брудним затвором і тріснутим посередині прикладом, що замість ременя був прив’язаний до ложа мотузком. Треба буде все це привести у належний вигляд, інакше який же він партизан із такою зброєю. Зараз, коли, на лихо чи на щастя, в нього зірвалося з цим Скіделем, Антон навіть якось ожив, незважаючи на пережите, — все-таки він повертався до важкого, але звичного життя в лісі серед своїх, знайомих людей. Але як вони поставляться до нього після такої тривалої самовільної відлучки — це питання, як скалка в тілі, сиділо в його тривожній свідомості. Він ще нічого до кінця не додумав, але вже відчував, що все буде залежати від Зоськи. Вона може його врятувати, а може й згубити, коли він повернеться в загін. Отже, передусім треба налагодити стосунки із Зоською.
— Зосю, а Зосю! Ти на мене не гнівайся, — сказав Антон прохальним голосом. — Я ж хотів, як краще. Для тебе і для себе.
— А я не гніваюся. Чого на тебе гніватися!
— От молодець! — сказав Антон, зрадівши. — Прийдемо до своїх, видужаєш… Ми ще поладимо з тобою, правда?
— Ні, ми вже не поладимо.
— Це чому? Я ж тебе…
— Помовчи краще, — глухо перепинила вона, і він подумав: невже так образилася? Чи дуже болить рана? Рана, звичайно, погана, коли б Зоська, якщо навіть і виживе, не лишилася трохи несповна розуму. Голова все-таки — не м'яке місце ззаду. Голову передусім треба берегти, тому, мабуть, солдатам на фронті видають каски. Розумні люди придумали. Коли пошкоджений череп, так можна й померти, це не має значення, що зараз стоїш на ногах і при пам'яті. Помер же от від такої рани в голову партизан із першого взводу Сажньов, хоча перед тим дві доби був на ногах і почував себе непогано.
— Слухай, Зосько, — сказав Антон, пом'якшено, майже ласкаво. — Ти учора казала, що можеш написати командиру. Ну про мене взагалі…
— Що написати? — не зрозуміла вона.
— Ну ти говорила… Що я допомагав тобі і таке інше. Що прикрив групу там, на залізниці. Бо коли б не я, вони б там усіх, як Салєя. Ти ж бачила, так же?..
— А навіщо писати? — холодно спитала Зоська. — Ти що, мене вже закопуєш?
— Я не закопую. Але ж ти залишишся, — кивнув Антон на село. — А мені в загін.
— Вже якось і я доберуся до загону.
— Але поки ти доберешся, мене можуть… Як я там виправдаюся?
— Про що ж ти думав раніше?
— Раніше про інше думав. Про тебе, між іншим! — почав сердитися Антон.
Він і справді відчував себе, мабуть, ображеним незговірливою Зоською. От уже бог зв'язав із цим упертим дівчам, з яким неможливо навіть домовитися. Просто дивно, звідки береться в неї ота цапина впертість. Дивлячись на зовнішність, ніколи не подумаєш, що характер у неї такої кам'яної твердості, — на вигляд така лагідна, жодного грубого слова, завжди охоче підтримає добрий жарт. А тут… Чиряк якийсь, а не дівка. Такі йому ще не траплялися. Завжди він умів із ними ладнати, якщо не одразу, так поволі, й домагався свого лагідним словом, веселим жартом. З жінками йому завжди щастило, і він нерідко до них звертався в важкий момент свого життя. А тут зірвався…
Сніг усе ще сипав з неба, та мовби тихіший став вітер, і, здається, почало нарешті темніти. Поле швидко вкривали сутінки, втрачало скупе світло обкладене хмарами небо. В Антона померзли у вологих чоботях ноги, і він підвівся з каменю, почав, тупаючи, грітися під грушею. Дерева й дахи у Княжевидцях поки що виднілися за полем, але він знав, що через годину або й менше стане темно. Антон відведе Зоську в село, знайде її подружку, може, там буде спокійно, і Зоська лишиться в знайомих. Йому ж треба пробиратися в загін. Сніг поки неглибокий, за ніч він подолає кілометрів тридцять, місцевість по той бік Німану йому добре знайома. Але до того, як розстатися із Зоською, треба домогтися від неї папірця, що він допомагав їй у розвідці, а не пропадав невідомо де три доби. Звичайно, він розумів, що і з таким папірцем не просто викрутитися, та з допомогою Зоськи все, може, пройде. Без неї Антону цілковитий каюк, самому ніяк не виправдатися.