Піти й не повернутися

— Уже темніє, — страждальним голосом мовила Зоська, підвівши голову.

Напевно, вже можна було не боятися, виходити зі своєї схованки в поле. Поки вони дійдуть до села, стемніє ще більше, але Антон зволікав: йому хотілося наприкінці домовитися із Зоською.

— Зараз підемо, — сказав Антон. — Давай руку, вставай, погрій ноги.

Він допоміг їй встати з каменю, і вона, хитнувшись, ледве утрималася на ногах. Антон підхопив її під руку, однак, нетерпляче ворухнувши ліктем, вона відсторонила його руку.

— Я сама.

Що ж, будь ласка, давай сама, якщо можеш. Але вона не поспішала сама, схиливши набік голову, спочатку незручно придивилася до ще помітних обрисів Княжевидців.

— Я піду в село, — глухо сказала вона, відвернувшись. — А ти йди за Німан.

— Чого? — здивувався Антон. — Спочатку доведу тебе, влаштую…

— Це не треба, — сказала вона.

— Чому? — насторожився Антон. Уперше небажання його допомоги спантеличило Антона, та він ще не здогадувався, що було причиною цього небажання.

— Я піду сама.

— Ні, саму я тебе не пущу.

Вона ще постояла, згорбившись і хворобливо тримаючи руку на пов'язці, раптом мовчки опустилася на свій камінь.

— От іще фокусні — сказав Антон. — Ти що, ночувати тут збираєшся?

— Іди за Німан! — тихо, але твердо сказала вона. — Потім я піду в Княжевидці.

— Ах, от як! — здогадався Антон. — Значить, не довіряєш?

— Не довіряю.

— Та-ак, — трохи збентежено сказав Антон і теж сів на камінь вище.

Виявляється, можливо й таке, подумав Антон. Він прикривав її вогнем на залізниці, не кинув у сосняку, остеріг від поліцейської погоні. Він, можна сказати, врятував її, ризикуючії своєю головою, а вона не довіряє йому. Вона не хоче показати, куди піде у Княжевидцях, щоб він не виказав її подружку, чи що? Але ж він уже не збирається йти до німців, він повертається в загін — чого ж їй ще треба Пересилюючи в собі злість до дівчини, яка сьогодні не переставала дивувати його своїми вихватками, він раптом відчув міру її ворожості до себе, і йому стало страшно. З таким почуттям до нього вона розкаже у загоні про все, що з ними сталося, і йому напевно не минути лиха. Якщо там дізнаються про його не здійснений план відносно Скіделя, про намір провідати Копицького, його просто заведуть у рів, де він назавжди й залишиться. Саме тепер, коли справи на фронті подали надію, коли Антон вирішив бути до кінця партизаном, коли відмежувався од німців і Копицького, він може загинути від рук своїх же товаришів. І лише тому, що десь засумнівався по молодості, захотів вижити і, може, у важкий час не справився з нервами.