Піти й не повернутися

Ніч невпинно відміряла свої хвилини, йому потрібно було йти, а він усе стояв під сосною, ховаючись від холодних поривів вітру, що шерхотів по корі дрібним снігом. Чомусь не міг він повернути в інший бік і залишити цю місцину. Трохи прижмуривши очі, він усе бачив у вітряній сутіні знайому грушу з купою каміння в снігу… Це було зовсім недалеко звідси, одразу за сосняком. Коли йти швидко, дорога туди займе двадцять хвилин. Несміливо нагадавши про себе, дивне це бажання стало швидко набирати силу й охопило його цілком. Він розумів усю безглуздість цього задуму і подумки запитував: чого туди йти? Та сумнів незабаром зник, поступившись перед бажанням. Антон ще вагався, та вже знав, що довго не витримає. Для нього стало потребою ще раз побачити мертве тіло Зоськи, переконатися, що вона не мучилася довго, що довкола тихо-спокійно, його ніхто не шукає, і потім із полегкістю на душі відправитися за Німан.

Нервово здригнувшись від нетерпіння, він зрозумів, що марно чинити опір цьому бажанню й закинув за плече гвинтівку.

Далі весь шлях полем до груші був йому добре знайомий, та й смуга узліску не дала згубити напрямок, він обійшов сосняк і опинився на княжевидському полі. Тут потрібно було пройти напрямки не більше одного кілометра. Темна, без зірок ніч, здається, ще дужче потемніла, невпинно сипав сніг, колючі його крупинки боляче стьобали по нахололих руках і обличчі. Мороз, мабуть, став більший, Антон пильно угледівся в сутінь і ще здалеку пізнав розлоге суччя груші, яке безперестанку погойдував вітер. На тому ж місці під грушею громадилася знайома купа каміння. Та він тільки зиркнув на грушу, кам'яну купу і пробіг повз них у поле, де, однак, чомусь не побачив того, що хотів побачити. Дуже добре пам'ятав, як Зоська впала, розкинувши на снігу чорні руки, і лежала так, видна здалеку. Зараз приблизно на тому ж місці нічого не було видно, і він подумав: як швидко її замело снігом. Але сніг з самого вечора сипав дрібний, навіть у ямках його натрусило небагато, біля межі й купи каміння він був тільки по кісточки. Трохи стурбований, Антон пробіг далі, аніж треба, повернув назад. Дивно, подумав він, невже він так помилився у відстані. Та він пам'ятав добре, що Зоська відійшла перед його пострілом метрів за п'ятнадцять від груші, інакше в темноті він би не поцілив у неї. Так де ж вона могла бути? Широкою вісімкою Антон оббіг поле, знову зайшов від груші, ретельніше прикинув напрям пострілу. Але на тому місці, де вона упала, вбита його кулею, зараз її не було.