Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Уже втративши надію коли-небудь вибратися з цих диявольських хащ, Антон, згинаючись у три погибелі, подолав чергову ділянку дуже густого молодняка й опинився нарешті на узліску. Попереду було поле, він полегшено зітхнув: обтрусив із себе сніг, відчуваючи на розгарячілому обличчі пругкий подув вітру, який все ще розсипав у сутінках дрібний сніг. Він зарікся більше лізти в зарості, де в таку ніч і в таку погоду можна хіба що ховатися від вовків, і пішов через поле. Йому ж потрібно було якомога скоріше дістатися до Острівця чи, може, переправитися через Німан десь в іншому зручному для цього місці. Тепер це було для нього найважливішою турботою, тому що затримка з переправою загрожувала завтра новою бідою в цьому малознайомому надрічковому районі з його поліцією, засідками, патрулями по селах, хуторах, на дорогах.
У полі стояла нічна тиша, йти було легко; Антонова душа потроху вгамувалася, він майже заспокоївся. Він старався не думати ні про недавнє своє вбивство, ні про те, що йому довелося пережити із Зоською. Що було, те минуло, міркував Антон, у його становищі було важливішим потурбуватися про майбутнє. Мабуть, доведеться шукати того баламута сержанта і його друга Пашку, хоч Антон навіть не знав їхніх прізвищ і не мав уявлення, з якого вони загону. Вони, мабуть, підтвердили б його вчинок при переході залізниці, все-таки він прикрив їх вогнем і тим дав можливість утекти від поліцаїв. Правда, вони могли б розказати і про неприємний випадок із Зоською на хуторі. Може, краще не посилатися на цих людей, це хоч і ускладнить його виправдання, зате дасть йому змогу відмовитися од Зоськи: її Антон не бачив, не зустрічав, нічого про неї не знає. Пішла й пропала, мало що могло статися з партизанською розвідницею у ворожій зоні. Взагалі така позиція зовні виглядала досить переконливо і не повинна викликати підозри, треба лише поводити себе твердо й настійливо. Де був три доби? Ходив по селах, хотів роздобути взуття. Чоботи геть чисто порвалися, кілька разів говорив комвзводу, ніякої уваги. А який же з нього партизан узимку без взуття. Чому не доповів начальству, не попросився, щоб відпустили. Дідька лисого його б відпустили, хоча б і попросився.
Може, таки не застрелять.
Після непролазної гущавини сосняка йти по полю була одна насолода. Заклопотаний своїми думками, він учистив кілометрів зо три, якщо не більше, коли раптом відчув, що повернувся вітер. Спочатку дув з лівого боку, а потім став заходити ззаду. Чи, може, він сам, а не вітер змінив напрямок? Антон спинився, дослухався. У полі нічого не чути, окрім звичних поривів вітру і шурхотіння снігу. Тоді він продивився до снігових сутінків, у яких зникав рівний польовий простір, і теж не побачив там нічого певного. Та все ж він узяв трохи праворуч, здавалося, щось там височіло над краєвидом, хоча це міг бути хмарний край неба, і швидко, на його здивування, з сутінків випливла темна стіна лісу. Але тут не повинно бути ніякого лісу, схоже, що він заблудився.
Трохи спантеличений, він опинився за кілька кроків од лісу, зіперся на зняту з натрудженого плеча гвинтівку. Поглядом він спробував проникнути далі у вітряні сутінки ночі, але бачив на відстані якихось ста метрів, не більше. На цих ста метрах попереду і стільки ж позаду була помітна тільки плавна кривуляка узліску, який чомусь здався йому знайомим. Та вони ж сьогодні тут плентали із Зоською! Вона ще блювала тут, і він нічим не зміг допомогти їй, стояв і дивився на покалічену вогнем сосну на узліску. Он, здається, і погорільця, голі суччя якої чорними рогулями стирчать у потемніле поле. Дідько знає, куди його занесло!
Потрібно було повертати назад, обійти сосняк і виходити до Німану, та Антон, ще не розуміючи для чого, пішов до узліску. Біля дерев було затишніше од набридливого вітру в полі, він наблизився до сосни і прихилився до її чорного шершавого стовбура. Усе ж відчувалася втома, трохи паморочилося в голові, у вухах не припинявся тягучий вітряний шум. Трохи перепочивши, Антон чомусь перестав думати про те, як вийти до Німану і де перебратися на його лівий берег. Його думки пішли в іншому напрямку, і перед очима постала знайома кривуляка узліску, за нею — те саме поле з грушею, де, напівзаметене снігом, лежить тепер тіло Зоськи. Під ранок його, мабуть, зовсім замете снігом…
Дивно, але він уже не відчував до неї недавньої ворожості, в глибині його почуттів народилося нове ставлення до неї, схоже більше на жалість і тихий, невиразний сум. Він гірко зітхнув, подумавши, що все могло скінчитися інакше, якби… Але дуже багато різного входило до цього «якби», щоб тут про нього думати. Одне безсумнівно: війна порушила споконвічні відносини між людьми, поставила людину в умови, коли не скоритися її злій волі було зовсім неможливо. Ось і тут: хіба він хотів її вбивати? Просто він сам хотів вижити, а вижити удвох стало неможливим.