Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
— Ми вже говорили про це з вами, і ось із ним, — голоси наближалися. — 3 одного боку, цей діяч навряд чи має доступ до, так би мовити, товару. Та є інший бік, пане директоре. Навряд його змусили приносити таблетки в гімназію під дулом пістолета. Отже, він сам погодився. Тому відповідатиме. Мовчиш?
Вочевидь той, кого назвали полковником, говорив до винуватця.
— Мовчить, — відповів за нього Андронакі. — Очі відводить. Куди відводиш, ти!
— Легше, — заспокоїв полковник. — Розмову ж не завершено. Витрясу я з нього інформацію, не журіться.
Тепер вони вже проминули ріг, за яким причаївся Юрко.
Рухалися до нього спинами.
Визирнув гімназист обережно.
Прикипів поглядом до опецькуватого чоловіка, який навіть у цивільному пальті нагадував грушу. Він міцно тримав за лікоть високого русявого гімназиста, якого Юрко справді впізнав, хоч і збоку, — Антон Линевич із десятого «Б», чемпіон гімназії з шахів. Ніколи б не подумав Юрко, що шахіст може вляпатися в погану історію, ще й з наркотиками. Навряд чи Линевич такий дурний. Та зараз не було часу на міркування.
Бо поруч із ним та директором ішов полковник поліції Медвідько.
Той самий близький товариш Стрельцова, котрий виконував його накази. Він заледве не домігся, аби ні в чому не винуватого добровольця Олеся Добрянського судили за вбивство, яке він не скоював.
Разом зі Стрельцовим полковник Медвідько полював на щоденник героя Крут, який мав бути ними знищений.
Вчора Стрельцов через фатальний збіг обставин викрив гімназиста.
І ось тепер соратник його ворога з’являється в гімназії, де вчиться він, Юрко Туряниця. Та ще й під приводом, який шокував учителів та учнів.
Ох, навряд чи це випадково...
Розділ дванадцятий
Тут гімназист отримує докази того, що всяка ініціатива карається
Повернувшись у клас, Юрко до кінця уроку думками був де завгодно, але не в класі.
Так замислився, що навіть дзвоника не почув. Моховому довелося тицьнути його ліктем, аби розбуркати. Ще й спитав:
— Ти то, Турянице, в комі?
— Та таке, — непевно відповів той і поспішив у коридор, аби не заходити в дурні розмови.
Але й у звичному гармидері перерви не зміг, як хотів, побути на самоті, хоча саме в гаморі ніхто нікого не помічає. Навпаки, не встиг вийти — просто в дверях наштовхнувся на невисокого хлопця в окулярах у стильній тонкій оправі. На очі відразу спав трохи підфарбований у червоне чорнявий чубчик. Подібні витівки із зачісками в Першій зразковій дозволялися за умови, то гімназійна форма лишається строгою. А значок — символ належності до престижного закладу — приторочений на своє місце.
Лацкан піджака підфарбованого хлопця був без значка.
- Хто тут у вас Туряниця? - спитав відразу.
— Ну, я, — назвався Юрко.
- Не брешеш? — погляд крізь скельця був підозрілим.
— Нащо?
— Ну, не знаю... — підфарбований знизав плечима. — Може, хочеш забрати його винагороду.
— Яку ще винагороду? — тепер Юрко вже точно нічого не зрозумів.
— Відійдемо, — хлопець кивнув у бік вікна.
Вони відійшли, і чотириокий простягнув руку:
— Толя. Шептало. Десятий «А».
На десятикласника новий знайомий зовні не тягнув. Юрко згадав — бачив його кілька разів, та не звертав уваги. Можливо, навіть напевне через те, що чубчик свій Шептало донедавна не підфарбовував.
— Так яка там винагорода? — перепитав Юрко, потиснувши хоч м’якеньку, без мозолів, але на диво сильну руку.
— Ти оголошення давав, — палець Шептала тицьнув просто у Юрків значок.
Гімназист напружився і, сам від себе не чекаючи, зрадницькії похолов усередині.
— А... Є значок. Знайшов. Тільки ж про винагороду нічого не писав.
- Еге, бабусі розкажеш, - вишкірився Шептало, простягнув руку долонею догори. - Давай, клади.
- Що класти?
- Мій значок.
— Він точно твій?
- Хіба не бачиш? У мене нема, - він провів пальцем по своєму лацкану. — Для чого мені два?
— Де ти його загубив?
— Тю. Там, де ти знайшов.
Якийсь час хлопчаки їли один одного очима.
— Д-добре, — нарешті вичавив із себе Юрко. — Є значок. Тільки знаєш... Я спішив сьогодні. Заморочився. Забув удома. Хочеш — підемо сьогодні, я віддам. Справді, для чого мені два.
Шептало зателіпав головою, багатозначно похитав указівним пальцем.
— О! Не треба нас дурить, Юрко Туряниця! Аби не хотів за знахідку грошей, уже приніс би. Нічого б не забув. А так — торгуєшся. Кажи, скільки хочеш. Двадцять гривень, п’ятдесят? Може, сто? Бо мене через той значок нещасний вже засмикали. Ну?