Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
Юрко переступив із ноги на ногу.
- Толь... Не треба нічого. Правда, забувся я. Принесу завтра. Скажи, де згубив. Може, я його в іншому місці знайшов і це не твій.
— А чий? — подив прозвучав щиро.
— Не знаю.
- Може, ти його не знайшов, а купив? - Шептало підозріло примружився.
- Як це - купив?
— А як купують? Поміняв товар па гроші. Тому й тягнеш тут гуму. Кажу ж — ціну складаєш.
— Хіба... Хіба наші значки продаються?
— Все продається, — промовив Шептало багатозначно. — Гаразд, завтра не забудь. До мене підійдеш, більше нікому не пропонуй.
Саме пролунав дзвінок, і новий знайомий швидко забрався геть. Юрко лишився стояти, навіть коли Толя зник за рогом. Невже все так просто? Невже той, кого він назвав Змієм, клюнув і проявився швидко? Не вірилося в удачу, та, схоже, гімназист здобув першу серйозну перемогу й виявив спільника Пожежі. Та й про гроші цей Шептало недарма завів. Він же і з Пожежі щось хоче, так само вимагає, інакше б той не викликав Стрельцова на ризиковану зустріч. Той, у кого гроші в голові, міряє всіх по собі. Правильно, хтось винен йому, комусь винен він.
Але головне — Шептало не сказав, де згубив значок.
Не Юрка боїться. Просто боїться. Адже якщо восьмикласник здобув значок на згарищі, десятикласник мимоволі змушений сказати - теж там був. І дурному стане ясно: не після пожежі, а до.
Якщо взагалі не під час неї.
Уже всі забігали в клас, а Юрко ще стовбичив біля вікна. Аби не Моховий, так би й лишився. Коля, помітивши товариша в дивному стані, знову сіпнув його, цього разу - за плече.
- Що з тобою сьогодні? Не доспав? Стоячи спиш, мов коник?
— Та таке, — звично вже відмахнувся Юрко й поквапився на урок, бо саме з’явилася вчителька.
На наступній перерві в кишені завібрував телефон — від гімназистів вимагали ставити мобільники на беззвучний режим.
Витяг, побачив незнайомий номер, відповів:
— Слухаю.
— Ти Туряниця Юра? — почув дівчачий голос.
— Я. А хто це?
Діана. Я з десятого «Б». Підійди зараз до буфету, я там чекаю. Тільки бігом, перерва маленька.
Хотів Юрко ще щось спитати, та дівчина вже вимкнулася.
Довелося швидко спускатися на перший поверх, на ходу ламаючи собі голову, хто така ця Діана і якого милого їй від нього треба. І головне: як він її вирахує, бо десятикласниць майже не знав.
Усе виявилося просто. Не встиг звернути в бік буфету, як телефон озвався знову. Той самий номер. Приклавши слухавку до вуха, почув водночас і в ній, і позад себе:
— Тут я, озирнися.
Крутнувся, глянув. До нього підступила дівчина, не дуже висока, зате дуже, як на смак Юрка, вродлива. Десь колись почув — строга форма псує зовнішній вигляд. Мабуть, але Діани це не стосувалося. Струнка, білява, коротко й стильно стрижена, великі очі, в яких можна потонути. У вухах — скромні маленькі сережки, довкола зап’ястка — червона нитка-оберіг.
— Діана Загорій, — назвалася. — Ти значок знайшов.
Не спитала — сказала впевнено. Чим ще більше збентежила Юрка. Тому той не сказав нічого у відповідь — лише кивнув та пробурчав невиразно.
— А я загубила, — Діана широко посміхнулася.
— Давно? — вирвалося.
— Тобі яка печаль? Це щось міняє?
— Нічого. Де загубила?
- На Лисій горі, як на шабаш із відьмами літала.
Тепер вона вже знущалася. Посмішка стала іронічною. І, як здалося Юркові, — а може й не здалося, хтозна, — навіть десь трохи злісною.
- Я не ходжу на Лису гору, - відповів уже впевненіше. — Значить, значок не твій.
— Ой, не мороч голову! Яка різниця, де я загубила. Скажу — за гімназією, піде?
-Ні.
— Це щось міняє?
— Ага. Я не там його знайшов. Значить, він може бути не твоїм, — і додав, уже обережніше. - Не ти одна значки губиш.
— Яка тобі різниця? — Діана почала нервувати, потім нахилилася, заговорила тихіше. — Слухай, малий, знайшов значок — давай.
Вона простягнула руку — ну точно, як Толя Шептало. Глипнув Юрко на розкриту долоню, потім — знову на дівчину.
— Нема.
— Тобто — нема? — Діана примружилася. — Надурив? Граєшся?
— Зараз нема, — виправився гімназист. — Вдома забув. Завтра принесу... Якщо твій.
— Мій, — заявила впевнено.
— Доведи. Скажи, де загубила.
- А ти скажи, де знайшов.
- На згарищі! - випалив Юрко, миттю прикусивши язика, та пізно - слово вирвалося.
Але Діана відреагувала дуже дивно. Очі зробилися ще більшими, лоб перерізала, мов блискавка, тонка зморшка. Відступила на крок, хитнула головою.
— На якому ще згарищі... Не була я ні на якому згарищі. Не мій — то не мій.