Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
Не попрощалася, як належить. Просто розвернулася й пішла собі. Тим паче, дзвінок оголосив початок нового уроку.
І тут Юрко був неуважний. Писали якусь контрольну на алгебрі, задачки ніби простенькі як для нього. Відтак у кожній зробив по помилці, коли розв’язував. Розуміючи це, всякий раз виправляв, тому здав покреслений зошит, чого вчителька дуже не любила. Навіть якщо все правильно, зазвичай знижувала оцінку через неохайність. Та нічого не міг Юрко з собою вдіяти.
Далі була велика перерва. Захотілося свіжих булочок — ними славився гімназійний буфет. Моховий попросив зайняти йому чергу, і Юрко вже поквапився, як на сходах почув:
- Е, стій! Турянице, чекай, кажу!
Зупинився і повернувся. Побачив худого, довгого й сутулого хлопця, чиє каштанове волосся злегка кучерявилося. Руки не простяг, сам не назвався, мовив відразу, трохи грубувато:
- Пацан із твого класу сказав - то ти Туряниця. Я заходив.
Аж тут згадав Юрко — справді, коли виходив, розминувся з цим кучерявим, але уваги на нього не звернув. Мало куди хто йде.
— Скажімо, Туряниця, — відповів. — Юрко.
— Давай значок.
Підлога під ним гойднулася.
— Який...
— Мій, — відрубав кучерявий.
— Звідки я знаю, що він твій?
— Оголошення ти давав.
- Давав, — підтвердив Юрко. — І значок знайшов. Тільки в мене він не з собою. Взагалі-то ти третій зранку, хто претендує.
— Та мене не чухає! Значок сюди, на базу!
Цей теж виставив руку долонею вгору.
— Завтра принесу. Якщо доведеш, що справді твій.
— На значках прізвищ не пишуть.
- Так я навіть не знаю твого.
— Баранов, — назвався той після паузи. — Едик. Едуард. Десятий «В». Туди завтра принесеш.
— Де ти його загубив?
- Не твоє діло, - буркнув Баранов. - Занеси завтра в наш клас. Знайди мене, не буду ж я за тобою бігати.
Юрко хотів ще щось запитати — але сутулий Едик Баранов пішов геть, запхавши руки в кишені штанів.
До буфету Юрко добрів, коли там уже вишикувалася безнадійна черга за булочками. Десь у хвості товкся Моховий, і знов Юркові перепало від товариша: не такий він, мовляв, сьогодні.
Загальмований.
А Туряниця погоджувався з ним. Справді, непогана була ініціатива з оголошенням. Хто ж знав, що вона отак обернеться — аж троє претендентів на один значок. Усі, значить, під підозрою.
Навіть Діана з десятого «Б» класу.
Найперше — вона.
Розділ тринадцятий
Тут Назар Шпиг назве гімназиста своєю Таємною зброєю
Навіть близькі канікули не тішили, як завжди бувало в останній тиждень жовтня.
Юрко повертався додому понуро, неквапом, із кожним кроком усвідомлюючи, в який глухий кут загнав себе сам. Він мусив припустити, що в гімназії загублений значок — хоча й не повсякдення, але все-таки — доволі звичне й зрозуміле явище. Дуже боявся, що до кінця уроків претендентів з’явиться понад троє. Обійшлося, більше ніхто не озвався. Хіба підфарбований Шептало вгледів Юрка в дворі, коли той уже йшов додому, та нагадав уголос, аби не забув про обіцянку. А за огорожею, біля якої досі стовбичили патрульні, товкся кучерявий Баранов. Нічого не сказав, тільки провів Юрка похмурим поглядом з-під лоба, потому натягнув простеньку плетену шапочку аж на очі, поправив сумку на плечі й подався в протилежному напрямку.
До метро Юрко чалапав, дивлячись не перед собою, а під ноги. Зводив думки докупи, ні до чого так і не дійшов, тому вирішив скласти все в звичний уже спосіб. Треба проговорити з Джентльменом. Бульдог завжди слухає й ніколи не перебиває.
Вирішивши так, прискорив ходу. Навіть побіг, рвонув, заледве не збивши чоловіка в фірмовому картузі й такій самій жилетці. Чолов’яга за кілька метрів від сходу в метро тицяв перехожим на всі боки рекламні флаєри мобільного оператора. Повторюючи при цьому, мов заїло:
— Вигідна пропозиція, вигідна пропозиція, вигідна пропозиція.
Люди обходили його. Хтось агресивно відмахувався, хтось брав рекламку машинально й байдуже, аби викинути в найближчий смітник. Юркові не вдалося оминути чоловіка через певну незграбність. Тож він налетів на нього, буцнувши в живіт головою.
— Ой, вибачте! — вигукнув відразу.
— Ти чого, Івановичу, на людей кидаєшся? — почулося над головою.
Здивовано відступивши, впізнав Назара Шпига. Відставний міліціонер цього разу вуса не маскував. Обмежився кепкою, насунутою на очі. Підняв козирок, блазнювато привітався:
— Здоров. Зачекався я тебе. Повзеш, мов черепаха на перегонах.
— Ви тут на мене чекаєте?
— Ні, на чорта лисого, — буркнув сищик. — Ти ж цією дорогою ходиш, хіба ні? Всі дороги ведуть до метро.