Витязь у тигровій шкурі

Від Асмат дає послання, і вона в листі отому

Пише так: «Жадане сонце зве тебе до свого дому.

Тож приходь. Хай буде радість серцю журному твойому!»

Я зрадів. Як тільки згасло сяйво присмерку бліде,

Увійшов у сад, нікого не зустрівши там ніде;

Та ось знову, як і вперше,- сміючись, Асмат іде

І ласкаво каже: «Леве! Місяць твій на тебе жде».

Я пішов. Переді мною - дім з колонами кружганку;

Місяць ллє у сад проміння, осяваючи альтанку,

Де сидить вона, сховавшись в зеленавому серпанку.

Вид її прегарний вкинув юне серце в лихоманку.

Вгамувавши трохи серце, я ввійшов і став на килим;

Підвелась, як вежа, радість; сяв лицем я заяснілим.

Сонцелика заховалась в подушки обличчям милим,

Та звелась і вмить метнула в мене поглядом несмілим.

Так промовила: «Сідати попроси, Асмат, його ти».

Коло славної, як сонце, я на подушку навпроти

Сів і втішився душею, що кляла недолю доти.

Я дивуюсь, що, згадавши, ще живу, як всі істоти!

Змовила: «Ти побивався, що і слова, як то слід,

Не зрекла й іти звеліла. В'янув ти, мов пільний цвіт,

Гірко плакав - на нарцисах бачу й досі сліз я слід,

Але перед амірбаром мушу знати сан і стид.

Жінці перед чоловіком личить стриманою буть,

Та приховувати горе - це найтяжчий біль, мабуть;

В мене посміх на обличчі, та мене жалі печуть,-

Я прислужницю просила розказати правди суть.

Одне одного ми знаєм. І того я не втаю,

Що лише тобі належу,- кличу в свідки честь мою

І страшну велику клятву на потвердження даю:

Якщо зраджу - хай позбавить бог мене відрад в раю!

На хатавів осоружних вирушай походом сміло,-

Дасть господь, і ти повернеш, закінчивши славне діло.

Що робить мені без тебе, щоб розстання це не вбило?

Забери ж у мене серце, а своє мені дай ціло!»

«Хто в цім світі,- я промовив,- мав іще таку кохану? -

Тож я з подивом сприймаю ласку господа неждану.

Промінь твій наповнив серце, тьму розвіявши й оману.

Хай земля мене накриє - буть твоїм не перестану!»

Над священними книжками я поклявся вкупі з нею.

Присяглась вона, що вічно буде милою моєю:

«Як до когось, окрім тебе, привернуся я душею,

Хай тоді мене скарає бог десницею своєю».

Ще якусь часину любо ми провадили розмову,

Запашні плоди вкушали, слово мовили по слову;

Згодом мусив я розстатись, плачучи невтішно знову,

Та беріг в своєму серці я красу її чудову.

Важко серцю залишати цей кристал-рубін-берил.

Світ для мене поновився, я п'янів од щастя й сил;

Думав я, що це для мене сонцем сяє небосхил,

Але ось в розлуці серце стало як з гранітних брил!

Рано-вранці наказав я: «Грайте в сурми, сурмачі!»