Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
Асмат, негайно в амірбара забери».
Враз Асмат переді мною розгорнула шовк завіс,-
Я побачив діву. Влучив в серце й розум гострий спис!
Я віддав Асмат дураджі, сам же яре серце стис.
З того дня палаю вічно у горнилі мук та сліз!
Нині ж блиск, що сонце тьмарив, закотивсь для мене, зник!…»
Витязь, спогадів не знісши, заросив сльозами лик,- З ним
Асмат також ридала, і лунав тужливий крик, Лемент діви:
«Руки левня стали кволі, як в калік!»
Таріел отямивсь трохи лиш в Асматиних руках,-
Довго й слова не промовив, серце біль йому розчах:
Сів, і ремствував, і плакав, і ронив сльозу на прах:
«Навіть спогад про красуню - о, який великий жах!
Хто з дарів життя радіє, той пізнає з ранніх пір
Світу плинного зрадливість і душевний втратить мир.
Славлю мудрих я, що сміло йдуть життю навперекір.
Так мою ж послухай повість і словам моїм повір!
Я не зміг, оддавши птицю, залишити тих світлиць,
Бо згубив і силу, й розум,- і зомлів, упавши ниць…
Я почув сумні ридання, як мені вернулась міць,
І побачив коло себе тлум блідих тривожних лиць.
Я лежав на гарнім ложі, в світлій залі, як в раю.
Цар в риданні наді мною скруху виявляв свою,-
Він закликав мулл і слово дав якомусь горлаю,
Що чаклунству Вельзевула хворість приписав мою.
Як побачив цар, що очі я розплющив,- підійшов,
Обійняв, сказав: «Мій сину, хоч єдине слово змов!»
Я, неначе божевільний, занімів, стерявся знов
І зомлів я, бо на серці закипіла чорна кров.
Біля ложа никли мукри та муліми пресумні
І читали всі корана тихим голосом мені,
Щоб прогнати з мене біса. Розвели вони бредні!
Я лежав три дні в нестямі, як в незгасному вогні.
Лікарі теж дивувались: «Це якась чудна недуга,-
Ми безсилі. Видно, левня потайна зборола туга».
Я метався, і бриніла річ безтямна, недолуга,
А царициними слізьми море б сповнилось до пруга!
Так три дні лежав я тілом, що живе, хоча й не диха,
А коли очуняв,- зразу пригадав причину лиха!
І стогнав: «Ой, що зі мною? Геть життя! Хай згине втіха!»
Дарувать мені терпіння я благав у бога стиха.
Так його молив я: «Зглянься на благання ревні, боже!
Дай терпіння, дай наснаги, щоб оце покинуть ложе,-
Тут моє перебування таємницю викрить може!
Без твоєї допомоги вкрай моя душа знеможе!»
Я підвівся… Сповістили владаря: «Ось він підвівся!»
Зразу кинулась цариця, що змарніла від журби вся,
Вбіг і цар - він, це почувши, так зрадів, аж розгубився.
Змовкли всі. І сам владика богу вдячно помолився.
Цар присів побіля мене. Я зміцнів, поївши трохи, І сказав:
«Мій пане, серце вже звільнилось од знемоги,-
Прагну глянути на річку, на поля, на перелоги».
Підвели нам коней. Сіли і притиснули остроги.
І помчали проз майдани до ріки на кручу-строму.
Я схотів назад вертати. Цар провів мене додому,
І пішов я, чувши в серці ще нестерпнішу судому.
«Що ти робиш, люта доле?!» - у плачі казав тяжкому.
Мовби цвіт шафрану, жовкли і кристали, і агати,
Десять тисяч лез пекучих стали серце розтинати.
Воротар нараз покликав скарбника мого з кімнати.
Здивувавсь я: «Хто це може нам новини приношати?»
То Асматин раб з'явився. «Що за справи невгамовні?» -
Я спитав. Слуга, ввійшовши, дав листа. Слова любовні
Я читав і дивувався, хоч не виявив це зовні,
Не гадав, що в неї мислі потайним коханням повні!
Був я вражений шалено, що збудив її кохання,
Що вона змогла про нього написати без вагання.
Треба діві відповісти, щоб не вразило мовчання,-
І на відповідь одразу склав достойне я послання.
Серце дуже пломеніло. Сумно день минав по днині,-
До царя я не приходив, сам сидів у самотині,
І з'являлися до мене тільки лікарі єдині.
За борги земні я мусив так розплачуватись нині!
Впали присмерки на душу. Лікарі не мали сили
Запримітити у серці тайне полум'я. Рішили,
Що то винна кров. Звеліли кров мені пустити з жили; Я