Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
дозволив, бо ці болі справжні муки б затаїли.
Кров пустивши з жил, на ложі тіло я простяг бліде.
Раптом мій слуга до мене з повідомленням іде:
«Там прийшов слуга Асматин». Я гукнув: «Та де ж він, де?»
Я питав себе, я думав: «Тайна ця куди веде?»
Раб подав листа. Уважно я читав цидулку.
В ній Було писано, що діва прагне зустрічі хутчій.
Відповів: «Признач годину - я прийду на заклик твій.
Поспішай, не сумнівайся в нетерплячості моїй».
Написав я, та й подумав: «В серці сумнів не загас.
Честь царя і амірбара для індійців - мов алмаз;
Перше, ніж мій гріх засудять - справу зважать сотні раз,
Але їм дізнатись правду,- гірше від усіх образ».
Тут доклали, що до мене від царя прибув гонець.
Цар питав, чи кров пустили, чи на світі я житець.
Відповів: «Од кровопуску сходить хворість нанівець.
Я прийду до тебе зараз. Ти ласкавий, як отець!»
Як прийшов я, цар промовив: «Годі, кинь хвороби ці!»
Посадив мене він верхи; ловчий сокіл - на руці.
Вдвох помчали,- никнуть з ляку і дураджі, і зайці.
Полювали; справа й зліва бігли з криками стрільці.
Повернувши з полювання, пишну учту справив цар;
Не спинявся спів арфісток, кришталевий дзенькіт чар.
Цар роздав найкращі в світі самоцвіти всім у дар,-
Був збагачений дарами щедро кожен бенкетар.
Я терзався, бо не вщухли думи - болі осоружні:
Лиш її згадаю - в серці клекотять огні потужні.
«Як алое - ти!» - навколо чую вигуки я дружні,
П'ю, гуляю, щоб сховати горе тайне, мислі тужні.
Прошептав мені скарбничий, щоб слова не чулись далі:
«Дивна жінка хоче бачить амірбара на відгалі,-
Видно, вродою чудесна, хоч лице у сповивалі».
Я сказав: «Гаразд. Нехай же у моїй чекає залі».
Я підвівся. Всі присутні хтіли рушити за мною, їм гукнув:
«Я ще вернуся! Не шкодуйте ж ви напою!»
Раб край входу став на варті, і ввійшов я до покою,
Тремтячи, щоб мимоволі не укритися ганьбою.
Я ввійшов. Вона вклонилась і промовила покірно:
«Буде хай благословенна та, що їй слугую вірно».
«Хто вклоняється коханцю? - здивувався я надмірно,-
Всім закоханим годиться вестись гідно і сумирно».
Так сказала: «Пломенію я від сорому й відчаю,
Адже ти гадаєш, певне, що я любощів шукаю,-
На твою чесноту й скромність всі надії покладаю
І я вірю, недостойна, в милість господа безкраю.
Наказала господиня йти до тебе у палати
І звеліла, щоб од мене сам почув такі слова ти:
їй подобатися може лиш сміливий та завзятий,-
Хай же лист тобі промовить, хто звелів оце сказати».
ПЕРШИЙ ЛИСТ, ЯКОГО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН НАПИСАЛА СВОЄМУ КОХАНОМУ
Взяв послання від тієї, що в огнистім ореолі;
Пише промінь сонця: «Леве! Хай затихнуть рани й болі!
Я - твоя. Не побивайся! Закликати смерть доволі,
Бо ненавиджу я душі і знесилені, і кволі.
Жалюгідна млість кохання - це хіба краса кохань?
Ні, для милої своєї ліпше ти звитяжцем стань,-
Люд з країни Хатаеті зрікся нам платити дань,
Ми не можем більш терпіти їх злодумних зазіхань.
Мисль про щасний шлюб з тобою я плекала ще раніш,
Та ніяк тебе зустріти не могла. Тому три дні ж
Бачу раптом я: шалений, в паланкіні ти сидиш.
Я тоді про все дізналась. Годі суму, жаль облиш!
Слухай: істину я мовлю, добру раду подаю:
Вирушай ти на хатавів, будь звитяжцем у бою,-
Ліпше це, аніж сльозами квітку зрошувать свою.
Глянь: як сонце, обернула на зорю я млу твою».
Ще Асмат щось говорила, не соромлячись мене,
Та про себе що повісти? Радість хто мою збагне?
Серце билося, тремтіло: то завмре, то спалахне.
Зарубінившись, обличчя стало мов кришталь ясне.
ПЕРШИЙ ЛИСТ, ЯКОГО ТАРІЕЛ НАДІСЛАВ ДО СВОЄЇ КОХАНОЇ
Я в листа її вдивлявся і такий уклав одвіт:
«О мій місяцю, над сонце сяє твій сліпучий вид!
Бог не дасть, щоб заподіяв я тобі гризот і бід.
Я - вві сні. Я ще не вірю, що живу та бачу світ».