Щоденник сотника Устима
- Автор: Бобрович Валерий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1515-53-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Щоденник сотника Устима». Краткое содержание книги:
Унсовське народне прислів’я
«Піду втоплюся у річці глибокій» - цю пісеньку на відомий бравурний мотивчик у 1994 році виспівували партизани по всій Волині, незалежно від їхніх політичних переконань та національностей. Восени 1997 року трохи перефразована - «Піду втоплюся у річці Кодорі», вона стала вельми популярною серед стрільців УНСО.
Здавалося, що всі федеральні та силові структури на Північному Кавказі поінформовано про переміщення великої кількості українських громадян малими групами в загальному напрямі на Грузію.
Дискусія з правоохоронцями в поїздах далекого та місцевого сполучення протікала вельми стандартно:
- А, хохол. Куди їдеш?
- В Грузію, сестра заміж виходить.
- Запрошення є?
- Нащо мені запрошення, по телефону запросили.
- Щось багато вас тут їздить, що у всіх сестри? Гроші є? Тоді давай.
- А як же я далі поїду?
- А це мене вже не турбує. Як сюди їхав, ніжками.
Слід відзначити, що дизель-поїзд (тепловоз із обшарпаними вагонами, які вже давно відслужили своє) можуть зупинити в чистому полі між Мінводами та Хасавюртом і викинути пасажира просто в руки чеченського пастушка-підлітка з автоматом на плечі.
Більш-менш безпечно по території Північного Кавказу вдається пересуватись хіба що на таксі, довіряючи водію оплату всілякого дорожнього здирства. Вже на наступній за Мінводами станції повно приватних таксі, водії яких, грузини та осетини, за якихось 20 долярів «з вітерцем» відвезуть вас до Тбілісі. Прикордонні та митні пости, вочевидь підкуплені, пропускають їх без будь-яких формальностей, ледь обмінявшись привітаннями.
Як майбутній командир «бригади збирачів горіхів» я здуру вирішив сам пройти цим маршрутом.
«Князя в перші ряди не ставлять» - це прислів’я я згадав, на жаль, пізніше. У Києві водій, грузин, взявши в мене квиток, запросив ще 50 баксів за безпеку. Через кілька хвилин підійшов їхній старший. Подивившись уважно на мене, наказав 30 мені повернути. Після чого пригостив пивом і побажав щасливої дороги. Хитро посміхнувся й додав: «Перемоги й успіху, патівцемулі (шановний) украінулі джарі (український воїн-картлі)».
Кордон України з Російською фідерастією перетнули нормально. Українські прикордонники побажали - «хай щастить». Кордон біля Ростова виглядав більш-менш, за винятком брудних сорочок та перегару російських прикордонників. Європа закінчилася на кордоні Ставропольського краю. І на кожному посту вимагали хабарі.
Хто звинувачує українську міліцію в корупції, хай поїде в «путінський» рай, у Росію. Чи добре жити в Україні? Поїдьте в Росію. Пригадався анекдот - «Росіяни, бережіть українців, грузинів та чеченців. Бо коли вони закінчаться - ваш уряд візьметься за вас».
Північна Осетія. Блок-пост. Всім пасажирам чоловічої статі, громадянам України, наказують вийти з автобуса. Вийшли. Нас було небагато - чоловік азербайджанської національності, але чомусь із українським паспортом, людина віком за шістдесят, та я.
Усім наказали роздягнутися до пояса. Азербайджанець почав нити. Мабуть подумав - розстрілюватимуть. Його швидко заспокоїли стусанами. Нас уважно оглянули, мабуть, на рахунок слідів військової амуніції. Потім навіть обнюхали, мабуть, на виявлення запаху збройового мастила, пороху або диму лісових багать, тобто пахощів війни. Дивна, тупа логіка - ми їхали на війну, а не з неї. Потім, втративши інтерес до українського азербайджанця, до мене підійшов здоровенний капітан міліції, на вигляд осетин.
- У паспорті в тебе написано Бобрович. Ти що - білорус?
Язик мій - ворог мій. Ну, промовчи або скажи - білорус. Та я кажу: «Ні - я Українець!» «Украінец?» «Ні, Українець!» «Що, націоналіст?» «Звичайно. Ти ж теж не росіянин». «Я інтернаціоналіст». «Ну, це не національність, це діагноз. Вас, осетинів, давно уже вважають білорусами Кавказу. Найбільш руською з усіх неруських національностей Кавказу». «А я, зараз зніму тебе з автобуса та відправлю в фільтраційний табір ФСБ. Звідти вже не повертаються. Ще й вогнепальне поранення на руці. Знаємо, для чого ви, українці, в Грузію їздите».
У цей час під’їхав Юрій Тима, народний депутат Верховної Ради України від УНСО. Один із найкращих керівників УНА-УНСО, глибоко освічена, хоробра, інтелігентна людина. Брав участь у бойових діях у Придністров’ї. Особисто побував у всіх зонах бойових дій УНСО в Чечні та Закавказзі. Він мав дипломатичний паспорт, і це допомогло вирішити конфлікт на мою користь.
До речі, його брат служив у моєму підрозділі «Арго», мав тяжке поранення під час штурму Шроми. Через чотири години ми були в Грузії. Як удома.
Моєму чотовому, Папаю, було складніше. Його виставили з поїзда, ще в Мінводах. Відібрали 20 «баксів». Пішим порядком і на перекладних він дістався грузинського кордону, де, нарешті, почув рідне «Ромелі ха?» (хто іде? - грузинська). Почувши це, впав в обійми грузинського прикордонника. Довідавшись, що це українець, прикордонник зрадів і все допитувався:
- Снайпер, так?
Всі завіряння «Папая», що він скромний збирач лісових горіхів, той навіть і слухати не хотів. Погранець зупинив далекобійника, записав номер і наказав відвести «Папая» до Тбілісі. Щоправда, при цьому повідомив, куди слід. Тож далеко не заїхали. Служба! У Казбегі начальник місцевого УВС вже чекав гостя. Почався допит, але, враховуючи національність гостя, за чудово накритим столом:
- Снайпер, так?
Певне, за оперативною інформацією чекали на снайпера.
Конспірація в грузинському виконанні має зворушливий вигляд. Коли на складі МВС у Тбілісі ми отримували зброю, хтось із чинів поділився змістом телеграми, надісланої з Києва. СБУ України просило виявити, розшукати, затримати та етапувати цілу групу наших товаришів. По-перше, схоже було, автори реляції поняття не мали про ступінь законності цього заходу. По-друге ступінь патріотизму грузинського МВС та нашого СБУ. Відповідь була - зазначених товаришів на території Грузії не виявлено.
Згодом, уже в абхазькій Сванетії, нам суворо заборонили виходити в ефір українською мовою. Це було зроблено з метою зберегти в таємниці наше перебування в цьому районі. Одразу ж постала проблема позивних. Я запитав: як буде по-грузинському бобер?
Кажуть - тахві. Чудово, я буду «Тахві-1», позивні першого рою «Тахві-2», другого - «Тахві-3» й так далі. Провідником же у нас в загоні був місцевий сван. Запитуємо: яким буде його позивний? Він відповідає: «Я загалом мисливець. А як буде «мисливець» українською мовою?»
- Мисливець.
- Слухай, гарне слово, а. От мій позивний так і буде.
На другий день виходимо на зв’язок.
- «Мисливець», «мисливець», я «Тахві-1» відповідайте. І раптом чуємо:
- Здоровенькі були, пане курінний!
У жодній армії світу, крім української, немає звання курінний. Та ще й, хоч і ламаною, та все-таки українською мовою. Про конспірацію в ефірі можна було забути.
Тут належить зробити паузу та пояснити причину й мету нашої появи в Грузії. Влітку 1997 року наше командування одержало пропозицію від наших грузинських друзів сформувати окрему бригаду для проведення «лісових» робіт в Абхазії, Поняття «бригада» серед інших значень цього слова здавна означало й воєнізоване формування. Від часів Першої світової війни відома «ірландська бригада» в складі німецької армії - 82 чоловіки. Нас набралося не набагато більше, На попередніх переговорах представники Грузії висловлювали бажання мати чоловік п’ятсот. Певне, для пропагандистського впливу на Росію. Але в плані тактичному така велика кількість людей могла тільки зашкодити.
На територію Абхазії ми потрапили через Ходжальський перевал, висота самої гори Ходжалі 3313 метрів. Дорогу для автотранспорту тут було прокладено ще під час будівництва високовольтної ЛЕП. Потім про цей шлях благополучно забули - зручніше було користуватися дорогою, що вела від моря межигір’ям уздовж річки Кодорі. У ході бойових дій 1993 року навколо Ткварчелі, в тилу грузинських військ, утворився абхазький анклав. До весни в них закінчилися харчі й боєприпаси, доводилося рубати цвяхи та споряджати ними набої. У відповідь на всі мої наполегливі пропозиції ліквідувати анклав у Ткварчелі занадто розумний командир грузинської бригади, що діяла на цьому напрямі, лише відмахувався: