Щоденник сотника Устима

На зворотному шляху, через дощі в верхів’ях гір, рівень води за один день піднявся на 6 метрів. І ось тоді я зрозумів, яким же є справжнє стихійне лихо. У Києві таким вважали підйом води в Дніпрі на 80 сантиметрів. Тут же, коли йшов по канатах, навіть крізь шум води чув, як по дну з більярдним стукотінням перекочуються величезні валуни.

У горах найбільше виснажували переходи. За 10 - 11 годин ми долали понад силу 3 - 5 кілометрів. Крутизна серпантинових стежок була така, що ноги попереднього стрільця були на рівні очей наступного. Бракувало спорядження. У нас були десантні ранці, бушлати (все радянське, навіть патрони 7,62х39 1982 - 84 років випуску та 5,45х39 1982 року), також американські черевики та спальні мішки - «буря в пустелі». Спальники та бушлати нещадно всмоктували воду. На щастя, не дошкуляв надлишок важкої зброї: мали по одному СВД, ПК та РПГ-7В на групу. Але все-таки на маршруті панувала одна-єдина думка: «Якщо впаду, не встану». Стан речей погіршували майже безперервні дощі, намокле спорядження, а ми несли на собі, крім боєзапасу, зброї та вибухівки спальні мішки, бушлати, ватяні штани - намокнувши, ставало вдвоє важчим.

Через деякий час становище поліпшилось, нам виділили місцевих коників. В Україні, в Карпатах, їх ще називають «гуцуликами». Маленькі, волохаті, як собаки, а по горах ходять, як коти. Та все ж і для цих всюдиходів потрібне було щось, хоч віддалено схоже на стежину. Щось подібне було, але по ньому ніхто не ходив, починаючи з 1989 року. Майор Гервасі, наш офіцер зв’язку із грузинським командуванням, зробив спробу найняти місцевих сванів прорубати стежину, але вони заломили астрономічну суму, ще й визначили час роботи - 30 днів.

Довелося вирішувати проблему самотужки. За допомогою двох бензинових пилок та тротилу унсовці зробили дорогу за три дні.

Пізніше з’ясувалось: дорогу, що ми відновлювали 1993 року, в 1939-му прорубували українці, вислані з Західної України після російсько-німецької окупації Польщі. Позаяк здебільшого це була інтелігенція зі Львова та Станіслава, абсолютно не пристосована до тяжкої праці лісорубів, смертність серед них була дуже високою. У цьому ми переконалися, наткнувшись на цвинтар, де було поховано двадцять шість осіб. Після того, як роботи було припинено й енкеведисти пішли, місцеві свани поставили над цими безіменними могилками хрести. Деякі з них збереглися до наших днів.

Отак за тисячі кілометрів від України перетнулися долі земляків.

Нам було поставлено завдання - піднятися по серпантину на плато, перетнути його й, непомітно спустившись донизу, знищити автоколону, що регулярно підвозила постачання на військову базу. Завдання ускладнювалося тим, що плато було вже в альпійській зоні. Там коней використовувати було неможливо. Та й узагалі коней жаліли, на одного вантажили не більше 40 - 45 кілограм, стрільці ж тягли на собі по 50 - 55. Тому дві третини шляху нам довелося перти все на собі. При цьому доводилося вибирати між банкою тушонки та зайвою гранатою. Пріоритет зазвичай віддавали гранаті. Харчі в горах доводилось економити, денний раціон складався з трьох кубиків бульйону «Галіна Бланка», трьох сухарів та п’ятдесяти грамів порізаної на ремені сушеної козлятини. Її різали на дрібненькі шматочки й кип’ятили в бульйоні над таблеткою сухого спирту. Було таке, що навіть тут відзначилися «винахідливі» галичани, що назбирали якоїсь трави й накидали її в бульйон - «мабуть, буде борщ». Як виявилось, не буде, бо трава була полином. Залишилися тоді без обіду.

Та хіба хочеш - мусиш.

Марш пройшов вдало. Спустилися вниз. Схил гори, порослий лісом, далі - потрібна нам дорога. Ліворуч - покинуте людьми село. У ньому залишилось багато свійської худоби, що за час безладдя здичавіла й у руки не давалась. Доводилося тихенько відстрілювати її за допомогою ПБС (прилад безшумної стрільби). Зате мали свіже м’ясо, тож трохи від’їлися.

Чотири дні вели спостереження. Коли з’ясували графік руху автотранспорту, влаштували нараду. Розділили підрозділ на дві групи. Першою командував я, другою - хорунжий Пілігрим.

- Як будемо гасити колону?

Я відповів:

- Як завжди. Дочекаємося, коли всі машини вийдуть на прямий відтинок дороги. Вони йдуть з інтервалом приблизно сорок метрів. Водії на ваговозах, найімовірніше, не місцеві, дорогу не знають, тож не гнатимуть, їхатимуть обережно. Та й дорога дуже розбита, хоч-не-хоч не розженешся. А там далі ще й крутий поворот, головна машина мусить зменшити швидкість, колона неодмінно зіб’ється до купи, інтервали зменшаться, що значно полегшить нам роботу. Перший постріл з РПГ-7В по БМП охорони. Іде дощ, солдати, очевидно, будуть не на броні, а в десантному відсіку.

Якщо Еней не схибить, граната, вибухнувши всередині, знищить усіх. Отже, коли поталанить, одним пострілом виведемо з ладу ціле відділення охорони. Другий постріл по бензовозу та замикаючій машині. Як гранатомети відстріляються - барабанний вогонь із автоматичної зброї. Їжаків на дорозі, попереду колони, не розкидати. На них неодмінно наштовхнеться головний дозор. Це може зіпсувати всю справу. Краще висунемо метрів на сто вперед двох автоматників.

Хорунжий сказав:

- Згоден. Але ж у будь-якому разі частина бійців охорони колони вціліє. Як нам доповідали, всі командири супроводу колони - досвідчені кадрові російські офіцери. Вони швидко зорієнтуються в обстановці. Ті, що вціліють після першого удару, кинуться на протилежний схил дороги, там досить глибокий кювет, можна непогано закріпитися. Враховуючи чотириразову перевагу противника над нами в людях, ув’язуватись у тривалий бій ми дозволити собі не можемо. Розраховувати на миттєву перемогу - також. Противник чудово розуміє, що в нашому становищі полонених не беруть. Тож битиметься завзято. Стрілянину та вибухи почують на базі, а тим паче на блок-посту. І негайно вишлють сюди підмогу - а це рота піхоти, підсилена БМП та двома БРДМами, ходу їм сюди сорок-сорок п’ять хвилин. Можна накинути ще хвилин із тридцять на збирання та нехлюйство. Це все одно нас не рятує. Втягнуті в бій, ми неминуче потрапляємо в пастку. Прорватись у гори нам не дадуть.