Щоденник сотника Устима

У Київ прилетіли вже пізньої ночі. На митниці нас зустріли на диво привітно. Офіцер-прикордонник, з огляду на мою забинтовану руку, навіть заповнив за мене декларацію. З митниками вийшло трохи складніше. На запитання до мене, хто я, відповів - «майстер чаєзбиральних комбайнів». Митник (хитро): «А що з рукою?» Відповідаю: «Упав з комбайна та просто на граблі, зламав руку».

Митник, звертаючись до Рути та Явора (той на ношах, із загіпсованою ногою): «Ви з ним?» «Ні, ні ми археологи».»А де копали?» Рута, замислено загинаючи пальці: «У Сухумі копав, у Мтісубані копав, але найбільше довелося копати в Шромах…» У цей час Явір, піднявшись на ношах, єхидно доповнює: «От там я й упав у яму, що він викопав, та зламав собі ногу».

Я, не дочекавшись кінця розмови, пішов до виходу з зали. Мене наздогнав поручник Байда: «Пане Устим, а вам не здається, що всі ці наші вбиті й поранені - даремні жертви, не наша війна? Мине десять, двадцять років, пам’ятатимуть тільки своїх ворогів - Московію, а про нас забудуть».

- Пане Байда, пам’ять буває різна. Після того, як Гулівер перехворів на дизентерію, пам’ять про нього назавжди залишилась у серцях ліліпутів. Так і про московітів. Судять та пам’ятають за вчинками. Особисто я думаю, що років через сто десь у забутому Богом гірському селі вчитель історії розповідатиме своїм учням: «Багато років тому була кривава війна за незалежність нашої батьківщини Грузії. Було в нас багато ворогів, ми всіх їх пам’ятаємо, але ми ніколи не забудемо й наших братів українців, які єдині зі зброєю в руках прийшли до нас на допомогу». Кров ніколи не проливається дарма. Пам’ятаєш слова пісні: «…міцна та сильна від Сяну по Кавказ»? Так от наші, діди почали з Сяну й програли, - на жаль. Ми почали з Кавказу. Що буде далі - побачимо.

На вулиці нас чекав військовий медичний автобус, щоб відвести до шпиталю. Була вже ніч, тому я, єдиний серед них киянин, попросив відвезти мене додому. Переночую, а вранці своїм ходом доберусь.

Хлопці ночували в шпиталі. На ранок ми всі зустрілись у прийомному покої. Чекали більше години. Відчувалось, щось іде не так. Нарешті зайшов генерал-майор, начальник госпіталю: «Вибачте, хлопці, але з вашою госпіталізацією нічого не вийде. Вчора ввечері до мене зайшли двоє в цивільному, показали посвідчення, здогадайтесь якого відомства, та заявили, що й не такі, як я, вилітали з армії без пенсії, тож мушу закінчувати цю комедію, бо київський військовий шпиталь не є місцем для лікування недобитих бандерівців. Отож вибачайте, але нічого зробити не зможу».

Я попросив - хай хоч перев’язку зроблять, бо рана на руці вже набрала якогось зеленого підозрілого кольору. «Зверніться до будь-якої аптеки, гадаю, вам не відмовлять, а я нічого зробити не можу, зрозумійте, - в мене сім’я, діти».

Ну що ж, хоч почервонів, і то добре. Хоча справді, зробити він нічого не міг. Командний склад СБУ, всі ці полковники й генерали, заробляли свої погони ще в КГБ, в боротьбі з славнозвісним українським буржуазним націоналізмом. Ті ж, що прийшли в «контору» за незалежної України, мусять танцювати під дудочку керівництва або ж повилітають з роботи.

З цього часу почалися мої поневіряння з пораненою рукою. Куди тільки мене не возили: Львів, Городок, Івано-Франківськ, Коломия. І скрізь одна відповідь - операція дуже складна. Треба зібрати докупи двадцять два уламки, а це дуже складно.

Інколи охоплював відчай: вийти живим із такого пекла й уже тут, удома, в Україні, втратити руку. І тільки через три місяці я знову опинився в Києві, в інституті травматології. Тамтешні фахівці, оглянувши мою руку, заявили - якщо хтось і зможе зібрати вашу руку, то це тільки професор Крижанівський, завідуючий кафедрою військово-польової хірургії Київського медичного інституту. Якщо відмовить і він, більше не візьметься ніхто.

І ось настав вирішальний для мене день. У палату забіг невеличкий, жвавий рудий галичанин: «Ну що, де наш Кармелюк? Багато москалів завалив?» Ну все, думаю, принаймні ідеологічних розходжень у нас не буде. Він оглянув руку, подивився рентгенівські знімки і каже: «Все, мийте, брийте, готуйте до операції». «А коли операція?» - запитав я. «Та думаю, за годину й почнемо».

Загадкова людська психологія - я три довгі місяці благав Бога, щоб прискорив процес розв’язання проблеми з моєю рукою, а тут запанікував. Почав щось сюсюкати про завтра, а може, краще навіть узагалі з понеділка… «Ніяких завтра - негайно на стіл».

Уловити момент, коли я почну відключатися під дією анестезії, я так і не зміг. Через чотири години все було закінчено. Мої кістки прикрутили до двох металевих штирів. Настрій псували лише страшні болі, коли відходила анестезія, та думка про те, що через півроку руку знов доведеться різати, щоб зняти штирі.