Щоденник сотника Устима

27 липня 1993 року, після тривалих боїв, у Сочі було підписано угоду про тимчасове припинення вогню, у якій Росія виступала в ролі гаранта. Перемир’я абхазів змусила підписати Росія (під тиском авторитету Е. Шеварднадзе), тому що в результаті боїв абхазами було цілком блоковане місто Сухумі і війська Держради виявилися в повному оточенні.

Як стверджує грузинська сторона, у надії на те, що угоду буде дотримано обома сторонами, практично усе важке озброєння грузинських збройних сил було вивезено із Сухумі на кораблях Чорноморського Флоту, і значна частина військ також залишила місто. Абхазька сторона, у свою чергу, заявляє, що грузини зробили це в силу гострої необхідності - у цей час у самій Грузії активізувалися дії заколотників, що підтримували Звіада Гамсахурдія. І, щоб придушити заколот, Шеварднадзе був змушений зняти з абхазького фронту найбільш боєздатні частини, чим згодом і скористалися абхази і північнокавказькі ополченці.

16 - 27 вересня 1993 року розгорівся бій, що ввійшов в історію конфлікту як «Битва за Сухумі». Абхази порушили перемир’я і відновили наступ. Під приводом того, що грузини спробували перекидати війська в Сухумі на цивільних літаках, сепаратисти почали справжнє полювання на цивільну авіацію, збили з зенітних установок на катерах кілька літаків, що заходили на посадку в аеропорті Сухумі (Три Ту-134 і один Ту-154). Також, як стверджують учасники бойових дій (з абхазької сторони), значну роль зіграло одержання абхазами від Росії деякої кількості артилерійських установок і мінометів, забезпечення їх необхідними боєприпасами і проведені навчання бойових розрахунків.

27 вересня Сухумі був узятий абхазькими і північнокавказькими загонами (у складі яких бойовий досвід одержали багато майбутніх чеченських терористів, у тому числі Шаміль Басаєв і Руслан Гелаєв). Після взяття Сухумі було захоплено в полон і страчено 17 міністрів прогрузинского уряду Абхазії на чолі з Ж. Шартава.

До 30 вересня 1993 року абхазькими і північнокавказькими збройними формуваннями контролювалася уже вся територія автономії. Близько 250 тисяч етнічних грузинів, у страху перед реальною і передбачуваною загрозою з боку переможців, почали втечу - залишили свої помешкання і пішли самостійно через гірські перевали чи виїхали в Грузію по морю. Лише невелика їхня частина через кілька років змогла повернутися додому. За деякими оцінками, від рук бойовиків і в ході втечі загинуло до 10 тисяч мирних жителів. У результаті етнічних чисток - найбільш масових на пострадянській території - майже половина населення автономії була змушена залишити свої будинки.

Поразка в Абхазії привела до падіння морального духу грузинської армії. Одночасно активізувалися збройні загони прихильників скинутого президента Гамсахурдія, що ще мав велику підтримку на заході Грузії. Частина грузинських військ перейшла на його бік. Грузія стояла перед загрозою повномасштабної громадянської війни.

В цих умовах Едуард Шеварднадзе був змушений заявити про згоду вступити в СНД та просити військової допомоги в Росії. Росія «рекомендувала» абхазам зупинити наступ, і грузинські сили змогли сконцентруватися на придушенні заколоту в Західній Грузії.

У вересні 1993 грузинська фракція абхазького парламенту в числі інших біженців була змушена залишити Сухумі і переїхати в Тбілісі. Таким чином, на сьогоднішній момент, крім не визнаного офіційним Тбілісі фактичного уряду Абхазії, продовжують існувати також Верховна рада й уряд Абхазької автономної республіки у вигнанні.

З 23 червня 1994 року на території Абхазії знаходяться «миротворчі сили» СНД - фактично це ті ж російські підрозділи, що дислокувалися тут раніше. Вздовж ріки Інгурі встановлена 12-кілометрова «зона безпеки». Єдиним районом Абхазії, що продовжувала контролювати Грузія до серпня 2008 року, була Кодорська ущелина.