Щоденник сотника Устима
- Автор: Бобрович Валерий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1515-53-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Щоденник сотника Устима». Краткое содержание книги:
У машині запала тиша, мабуть, офіцери-«інтелектуали» перетравлювали інформацію. З печерського райвідділу перевели мене до Лук’янівської в’язниці.
Взагалі сидіти залишалось уже недовго. Спочатку справу не прийняли в суді, відправили на дорозслідування. «Я не симпатизую українським націоналістам, але як професіонал не бачу приводу, за що їх судити», - сказав суддя. Потім почали надходити запити з Міністерства закордонних справ Грузії - чому громадяни України, що мають паспорти почесних громадян Грузії та нагороди з вищих військових орденів, в Україні сидять у в’язниці? Чи варто це розцінювати як недружній крок у відносинах між двома країнами? Чималу роль відіграли й акції протесту, організовані нашими друзями й однодумцями.
Лук’янівська в’язниця має свою давню історію. Перший корпус було збудовано ще за цариці Катерини Другої. Він так і називається - «Катеринівка». Восени 1922 року тут із чотири години посеред Києва йшла війна. У цьому корпусі сиділи заарештовані отамани Холодного Яру.
Ось як описує ці події Юрій Горліс-Горський у своїй книзі «Холодний Яр».
Було їх близько тридцяти. Говорили дозорці, що всі то були найголовніші бандити з Холодного яру. Не могли їх ніяк виловити, аж поки не вдалося ГПУ піддурити їх. Підіслали їм агента, ніби зв’язкового від Петлюри й Тютюнника. Спритний «сексот» був інтелігентний, документи відповідні привіз. Призначили вони збірку ватажків з усієї околиці вночі, десь у хаті серед лісу. А з вечора ще до тієї хати прокралася група ударників-матросів із Києва й заховалася там. Щойно хтось зайде - зв’язали, рот заткнули. Були б, може, й більше ще пов’язали, та один, як кинулися до нього, вистрелив із револьвера. У лісі ж хтось дві бомби кинув - тривоги наробив. Тож ухопили пов’язаних і тихцем до Києва повезли.
Сиділи в двох камерах. На двір їх не випускали - двері відмикали лише, щоб їжу подати та «параші» забрати.
Одного разу дозорець відчинив двері й подав бак з окропом на чай до камери. Котрийсь прийняв бак і тут же вилив окріп на голову дозорця. Втягнули його до камери, придушили, забрали ключі та револьвер. Відімкнули другу камеру. На сходах скрутили другого дозорця. Вскочили в приміщення варти - захопили чотирнадцять рушниць, набої. Але начальник варти, доки його задушили, встиг вистрелити. Варта на подвір’ї розвернула кулемет на вхідні двері. Вискочила з другого будинку вартова сотня, оточила корпус. На двері спрямували ще один кулемет, тож отамани мусили повернути назад. Забарикадували сходи, самі - з рушницями до вікон.
Як вони уявляли собі ту втечу - годі зрозуміти! Посеред міста, в білий день, вартова сотня, казарми близько, чекісти, міліція… А от заризикували. Наспіло ще військо, а вони з вікон стріляють, кладуть одного за одним. Бережуть набої. По вікнах же б’ють із рушниць та кулеметів. В’язні ж підпалили сінники та топчани в своїх камерах. Певно, думали, що під дим та серед замішання вдасться декому прорватися до міста. Але прискочили на автах пожежники, брандспойти у вікна - залили вогонь.
Із чотири години «війна» серед Києва йшла. По одному переставали стріляти та ставали попід стіну. Закінчувалися набої, залишилось кілька штук. Почали прощатись.
- Прощай, Андрію…
- Прощай, друже! Куди хочеш?
- У чоло…
Вистрелив у чоло. Підходить другий.
- Прощай! Куди хочеш?
- У серце…
Вистрелив у серце. Отак вистріляли всі набої з рушниць та револьвера. Залишилося ще кілька людей, що не мали зброї.
Вони забрали від мертвих рушниці. Щойно чекісти й червоноармійці вдерлися на поверх, кинулись їм назустріч із кольбами. Порозбивали кільком голови, та ті, знаючи, що набоїв в’язні вже не мають, не стріляли, пов’язали таки живцем. Побили сильно та замкнули в льоху. Оповідав потім дозорець, що сам Ріхтер повідрубував їм голови сокирою від дров. А вночі вивезли всіх та закопали. Чи на лисій горі, чи на собачій стежці. Чи там, чи там - розстріляних ГПУ закопувало.
Досі нащадки не встановили пам’ятник цим героям.
Загалом в’язниця відіграла швидше позитивну, ніж негативну роль у згуртуванні нашої організації. Народжувалася якась субкультура УНСО, з’являвся свій фольклор, свій професійний сленг. У цей час народився марш УНСО, «Абхазький вальс» (марш закордонних частин УНСО). Останній було написано в Гальскому районі окупованої Абхазії, в селі Ган-Міхурі. Його наводжу тут повністю.
Приспів
Приспів
Приспів
Приспів
Звільнення пройшло теж оригінально. З камери мене привели в кабінет до слідчого. Там сидів ще якийсь тип у цивільному, від якого аж тхнуло КГБ.
- Якщо ви зараз напишете прохання про помилування, даю слово офіцера, прямо сьогодні ви будете звільнені.
Психологічно все було розраховано чітко. Мене привели з камери, де на вікні був так званий «баян» - ґрати, через які можна було тільки визначити, день на дворі чи ніч. А тут за вікном буяла весна, в скло стукала гілка квітучого каштана. На волю захотілось, аж серце защеміло.
Але ж, подумав, прохання про помилування - це вже є визнання вини. Бо за що милувати невинного? Тому відмовився. Ну що ж, сказав слідчий, витягаючи з шухляди якийсь папір, цього варто було сподіватися. Підпишіть постанову про ваше звільнення.
Я онімів - виявляється, це була остання спроба підвести під статтю. На другий день ми всі були на свободі. Проводжали нас шість офіцерів тюремної охорони, з яких лише один розмовляв українською мовою, адигеєць за національністю, що лише шість років жив в Україні.
Нас зустрічали друзі, одразу поїхали в ресторан, навіть не змивши тюремних «пахощів». Назавтра, прокинувшись удома, з важкою головою вирішив подзвонити сокамерникові Валерію Авраменко. Дізнатись, який у нього на свободі настрій.
Слухавку підняла його жінка. Вирішив пожартувати. «Ало, це квартира Авраменків? Говорить директор Лук’янівської в’язниці. Ваш чоловік, коли звільнявся, прихопив із собою ключі від камери. Це ж неподобство! Нехай негайно поверне. Не можемо камеру закрити, арештанти по коридору вештаються. Ще чого доброго хтось скаргу напише».
У слухавці почулися крики:
- Валерко! Ти що, дурний? Поверни негайно ключі! Ти хочеш, щоб знову посадили?
Слава Богу, Валерка гумор зрозумів і мститися мені не став.
РОЗДІЛ 8
Піт заощаджує кров.
Десять метрів шанців ліпше, ніж два метри могили.