Щоденник сотника Устима
- Автор: Бобрович Валерий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1515-53-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Щоденник сотника Устима». Краткое содержание книги:
Зустріч Черномирдіна з президентом цієї республіки Галазовим дала свої результати. У лютому 1998 року ввезення акцизних товарів у Росію з боку Закавказзя було дозволено тільки через пропускні пункти в Сочі та Махачкалі. Це фактично підірвало не тільки торгівлю українським спиртом, але також і абхазьку контрабанду, що мусила переорієнтуватись в сторону Грузії. Але тут їй на заваді стали дії грузинських партизанів.
Абхази були незадоволені діями партизанів, особливо в «північній зоні безпеки».
Командуючий Володимир Оголотков дипломатично заявляв, що не знає, хто саме чинить руйнування та напади на дорогах.
Зі свого боку, абхази від самого початку конфлікту здійснювали терористичні операції в південній зоні безпеки. Уряд Шеварднадзе, нарешті усвідомивши свої помилки, починаючи з 1994 року, висловлював наміри замінити російські миротворчі сили в регіоні багатонаціональними, з українською участю. Під цим прозоро припускалось, що українці не перешкоджатимуть грузинському поверненню до своїх домівок, а в разі війни обмежаться формальними протестами в стилі військ ООН. Майор Гервасі якось навіть висловив тост за те, «щоб найближчим часом українсько-грузинський миротворчий батальйон стояв у Казані, розділяючи Московське князівство з Казанським ханством, а по суботах і неділях за бабки пропускав татар грабувати Москву». Тост дещо зіпсували занадто імпульсивні галичани: «ми їх задарма пропускати будемо». Як же з ними можна робити бізнес?
Здійсненню якоїсь узгодженої військової політики заважала політична відокремленість грузинського командування. Тодішнього міністра оборони Нодіабаїдзе звинувачували в проросійських уподобаннях. Ніби він навіть погано грузинською спілкувався, про що, звичайно, судити не мені. Хоча з іншого боку один із засновників армії Нагірного Карабаху, начальник штабу оборони НКР генерал-майор Іванов насамперед заборонив вживання у військах у службових цілях вірменської мови й інших місцевих говірок. Як відомо, мешканці цієї de jure азербайджанської колонії вивчали в школах російську.
Командуючий сухопутними військами Важа Хурашвілі та командуючий ПрикВО зі свого боку були втягнуті у ведення приватної війни в Абхазії й конспірували з цього приводу. Я вже згадував, що в мене склалося враження, ніби грузини використовували присутність військовиків УНСО зокрема й для тиску на російське командування. Наприклад, мене неодноразово запрошували на офіційні банкети, де охоче фотографували з різними представниками грузинського командування й урядовцями.
«Регулярні війська абхазького режиму досягають чисельності в 2 - 2,5 тисячі чоловік. Солдати строкової служби постійно дезертирують, явно демонструючи небажання помирати за режим Ардзинби. Головну загрозу становлять бойовики - місцеві мешканці, часто іногородні (адигейці, вірмени), які мають зброю й живуть у селі. За минулої війни всі вони заплямували себе злочинами, тому розуміють, що пощади не буде. Їхній же бойовий досвід у складі бандформувань цілком достатній.
На нашому напрямі нижче блокпостів в ущелині було 5 - 6 вірменських сіл, що й були зоною нашої діяльності. Бойовики з них, чисельністю в 100 - 150 чоловік при двох БТР, складали резерв піхоти для російського блокпосту, і за сигналом тривоги повинні були мчати в «Ікарусах» на допомогу. Якось уночі ми спровокували тривогу й розстріляли цю колону, спаливши один БТР. Інший, покинувши напризволяще піхоту, втік. Що цікаво, росіяни зі свого блокпосту навіть носа не висунули, обмежившись стріляниною навмання й матюками в ефірі.
Абхазькі ВПС мали у своєму складі два реактивні навчально-бойові літаки Л-39 Альбатрос, які використовувались як винищувачі, бомбардувальники й штурмовики. Були також два спортивні літаки ЯК, що використовувались як розвідники, і два транспортні гвинтокрили Мі-8. Один із них у Кодорській ущелині збив «стрілою» вже відомий читачеві наш провідник «Мисливець». Вогневій підтримці миротворчих сил служили два російських «Крокодили» - Мі-24. Всі ці дані до нас надходили від наших розвідників, що під виглядом молдавських бізнесменів відкрили в Сухумі приватну фірму на кшталт «Сукін і син» та спокійно збирали інформацію для УНСО.
У ході бойових дій 1993 - 94 років грузинська сторона втратила кілька штурмовиків СУ-25 виробництва заводу імені Димитрова в Тбілісі. Один із них «стрілою» збили російські десантники, просто над нашими позиціями. Власне, абхази зенітних ракет не мали. Льотчик викинувся з парашутом. Оскільки все відбувалося на великій висоті, визначити національну приналежність літака та пілота було неможливо. Більшість наших стрільців схилялася до думки, що це росіянин. До мене підбіг радісний Рута:
- Пане курінний! Давайте я його зніму!
Я справедливо розсудив, що льотчика все одно вітром несе в наш бік, тож нікуди він уже не подінеться. Тому розстріл його в повітрі заборонив. Пілот ляпнувся у воду просто перед нашими позиціями. Уявляю, яких страхів він натерпівся там у повітрі, спостерігаючи, як із землі з кулемета, хижо облизуючись, в нього цілиться Рута.
Грузини вислали моторний човен і підібрали пілота з води.
Після того, як здали Сухумі та відступили в абхазьку Сванетію, нальоти на місто здійснював ще один бравий грузинський вертолітник, доки і його не збили. Він завантажував на борт ручні гранати, вставлені в склянки, бомбардир висмикував кільця й скидав вантаж униз. Склянки розбивалися, гранати детонували.
Російська сторона втратила над Абхазією два Мі-8 і один Мі-24. Грузинське командування виплачувало за збитий гвинтокрил нагородну премію в п’ять тисяч доларів, без різниці - російський він чи абхазький, тим паче, що увесь абхазький повітряний флот пілотували росіяни. Зважаючи на дефіцит ПЗРК (переносний зенітний ракетний комплекс), гвинтокрил можна було підстерегти на перевалі та збити з ДШК, або, як це вдалося нам, із звичайного гранатомета РПГ-7В, стріляючи йому в борт зі схилу гори.
На час нашого другого перебування в Абхазії в розпорядженні МВС Грузії перебував лише один придатний до польотів Мі-8, що здійснював перевезення здебільшого в тилових районах. За відсутності повітряного транспорту доводилося долати південну зону безпеки на автомашинах разом із грузинськими міліціонерами. Якось нашу машину на російському блокпосту зупинили «миротворці». Солдатик одразу поліз до кузова зшибати сигарети. Йому запропонували «Приму». Кацапчук залишився незадоволений:
- З фільтром давай!
- А пісю курити будеш? - того як вітром здуло.
Навіть територією самої Абхазії грузинські партизани пересувалися досить вільно. Заходили й за річку Бзиб. На заході від Марукського перевалу є місцевість, йменована «аеродром» - крайня точка просування німецьких військ на даному напрямі. Всюди в горах здійснювалася розвідка посадкових майданчиків для гвинтокрилів, готувалися криївки для вантажів.
У той самий час російські війська переймались хіба що обороною власних блокпостів.
До вашої уваги характерний випадок. Командир одного грузинського загону попросив нас йому допомогти. Ми тоді діяли в районі річки Кодорі. Командир у Сухумі мав справи: його дружина була за національністю абхазка, й він не встиг її евакуювати, хотів вивезти з міста.
Ми захопили машину «Урал», туди набилося повно до зубів озброєних українців, та вночі виїхали на околицю Сухумі. Десь уже в місті до нас дійшло, що не встигнемо до ранку вибратися з міста. Довелося з півдороги повертати назад. На виїзді з міста «Урал» зупинили. «Миротворець» відгорнув запону, зазирнув до кузова. Там сиділо чоловік п’ятнадцять брудних, неголених чоловіків - досі група перебувала в рейді понад два тижні, на головах українські мазепинки, всі зі зброєю.
- Хто такі?
- МВС, - малося на увазі абхазьке, - виловлюємо дезертирів.
Солдатик мовчки опустив запону, зістрибнув з кузова. Думаєте, він нам повірив? Звичайно ж, ні. Тим паче, відповідали українською мовою. Але своя шкура дорожче.
На нашому напрямку російські миротворці - 12 солдатів і 2 офіцери - відокремлювали грузинів від абхазів.
Деморалізація зачепила й федеральні сили. Симптоми ті самі: горілка, наркотики. Особливого бажання воювати не спостерігалось. Ще в Сухумі, в 1993 році, до нас підійшли два офіцери морських частин прикордонних військ Росії.
- Ви українці?