Щоденник сотника Устима

- Цікавився, наш дільничний міліціонер. Підходив, розпитував, скільки нам платять у легіоні та як туди можна потрапити, на яких умовах. Я вам дивуюся, пане курінний, невже ви не зрозуміли: доки легіон не зачіпає інтересів Росії, нам, українцям, турбуватись немає про що.

Скринька відчиняється просто - намагання догодити північному сусіду. Якщо в Москві стрижуть нігті, то за давньою холопською звичкою в Києві відрубують пальці. Проте, якщо уважно вивчити існуючі норми, то стане ясно: довести в суді, що той чи той чоловік є найманцем, практично неможливо. Бо під ці статті потрапляє Хемінгуей, лорд Байрон, бійці інтернаціональних бригад в Іспанії.

Отже, всі відомі процеси в другій половині ХХ століття закінчувалися винесенням вироків по статтях за кримінальні злочини: незаконне перетинання кордону, угон літака тощо. Звинуватити нас у чомусь подібному було важкувато, тому слідство затягувалось, проте й не припинялося. Ті, хто хотів нас засадити будь-що, абсолютно не переймалися інтересами держави. Вони бачили в нас не цінний бойовий матеріал, а лише політичних конкурентів. Як відомо, з ворогом ще можна домовитись - з конкурентом ніколи.

Якщо уважно ознайомитися з командним складом армії США, то видно, що майже весь він має бойовий досвід, набутий у Кореї, В’єтнамі, Перській затоці. Прямі нащадки Британської корони проходять обов’язкову службу в армії, згідно з ізраїльськими законами людина, що не служила в армії або не проходила резервну військову підготовку, не може посідати державні посади. Росія ж нездарно розтринькала та обплювала свій золотий фонд афганських ветеранів, за що заплатила, та й нині продовжує платити кров’ю.

Часи позиційних баталій часів Першої та Другої світових війн відходять у минуле. Більшість сучасних конфліктів відбуваються за відсутності суцільної лінії фронту, зіткнення ідуть малими маневровими групами (до куреня) в населених пунктах, важкодоступній місцевості. Позаяк українська армія не має такого досвіду, то без кістяка комбатантів УНСО, що мають за плечима бойовий досвід Придністров’я, Кавказу та Закавказзя, Україна буде приречена на поразку. Заспокоювати себе, що конфлікти обминули Україну, не варто, хочеш жити в мирі - готуйся до війни.

Тим часом у Коломиї мене вибрали кандидатом у народні депутати України. За тодішнім законодавством мене було звільнено з-під варти на час проведення виборчої кампанії. На проведення агітаційної роботи організація виділила мені аж 50 північноамериканських доларів. По закінченні виборчої компанії я повинен був або потрапити в парламент, або назад у буцегарню. Тож довелося постаратись. На диво, незважаючи на мізерні кошти я набрав 28% та був другим. Це, звичайно, була перемога, але в парламент я не пройшов. Мій конкурент Павло використовував потенціал громадської організації «Просвіта». По гуцульських селах розвозили вантажівки з бельгійським маргарином, рисом, гречкою. «Якщо пан Павло ще не в парламенті, а вже нас так обдаровує, то що ж буде, коли ми за нього проголосуємо?» Проголосували - гречки більше ніхто не привіз. Та й пан Павло чомусь на наступних виборах балотувався в іншій області та в іншому районі.

Все-таки 1994 року патріотичний дух серед місцевого населення був досить високий. Коли заступникові прокурора Коломиї з Києва надійшов наказ заарештувати Бобровича та етапувати на Київ, то відповідь була така: приїжджайте і зробіть це самі, а я подивлюсь, як у вас це вийде. Я тут постійно живу, і кожен знає, де моя мама корову пасе і в який дитячий садок моя дочка ходить.

На жаль, це мене не рятувало, довелося піти «в біга».

Два місяці силові структури намагалися мене вистежити, вважаючи, що я буду прориватись у Грузію або в Придністров’я. Увесь цей час я провів у наших добрих друзів у Білорусі. Та час минав, мені треба було лягати в лікарню знімати мої металеві штирі, викручувати з кісток шурупи. Зняти їх фахово могли тільки там, де й ставили. Отже, доля та обставини привели мене знов у Київ. Я знав, у лікарні мені нічого не загрожувало б, треба було тільки туди добратись. Але, як кажуть, якщо ти дурень, то це надовго. Перед тим, як лягти в лікарню, я вирішив зайти в штаб УНСО взяти партійних газеток, щоб було що почитати, лежачи в палаті. Ніколи не переоцінював свою персону, тож і гадки не мав, що протягом двох місяців за входом у штаб УНСО велося безперервне спостереження з метою виявлення та затримання моєї особи. За це ж хлопцям з «наружки», як мінімум двом офіцерам, треба було платити зарплату, та вчасно, не затримуючи, як шахтарям. Бо почали б сачкувати.

Коротше, на вулиці, точніше, на Майдані Незалежності, до мене підійшов міліціонер: ваші документи? А в мене повний набір разом із лікарняною книжкою.

Перевірив і відпустив. На Майдані брати побоялись - багато людей. Оце мені Бог давав останній шанс: таксі, тролейбус та тікай кудись подалі. Та мене понесло в метро, де біля турнікетів і взяли. Брали професійно, вчотирьох, із наручниками. Судячи з інтелекту та мови - співробітники Печерського РВВС Києва.

У машині відбулася цікава розмова:

- Ты же киевлянин, не западэнец, бендэровец. Далась тебе эта Украина?

- Київ - столиця України, тож я українець подвійно, до почесного звання бандерівець ще не дотягую, але старатимусь. І взагалі, ти чого ж втішаєшся? Якщо незалежна Україна загине, мине рік, може, два, і хтось із твоїх же підлеглих напише - такий-то такий-то за буржуазно-націоналістичного уряду служив в українській міліції. Візьмуть тебе в найближчий підвал та битимуть, доки не підпишеш, що ти онук Петлюри та незаконно народжений племінник японського імператора. Читай уважно історію.