Служивий мечник
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Служивий мечник». Краткое содержание книги:
Цей переклад продовжує зухвалий експеримент, розпочатий «Заплотним лицарем»: повість сильно адаптовано у мовному та побутовому відношенні до наших східноєвропейських теренів. Багато імен, географічних назв, титулів, елементів державності та побуту набули цілком українського звучання, подекуди — колориту прилеглих країн, а всілякі «сери» та «лорди» геть зникли з тексту.
Повість друкувалася у складі антологій, тому обкладинка взята з коміксу, створеного за нею ж.
Стежте за перекладом «Пісні льоду та вогню», дивіться останні версії текстів на сторінці перекладача: http://stormlander.kroogi.com/user/gallery.
— Пані, — мовив пан Лукас, ставши перед нею та септами, — цей заплотний лицар каже, що приніс послання від пана Явтуха Осгрея. Чи вислухаєте ви його?
— Якщо бажаєте, пане Лукасе. — Вона витріщилася на Дунка так дивно, що той мимоволі згадав Яйкові балачки про чари. «Щось не дуже їй допомогли ті криваві купелі.» Вдовиця була тілом тлуста, обличчям непоказна, з дивно загостреною догори головою, чого не ховало навіть пишно зібране волосся; ніс вона мала завеликий, а рот замалий. Дунк з полегшенням побачив два ока, але всяка думка про шляхетне догоджання високородній пані зникла з його голови.
— Пан Явтух прохав мене перемовитися з вами про нещодавні прикрі події коло загати.
Вона блимнула очима.
— Коло… загати, кажете?
Навколо потроху збирався натовп. Дунк відчував на собі недружні очі.
— На річці, — мовив він, — на Клітчастій. Ваша вельможність збудували на ній греблю…
— Та ні, я напевне цього не робила, — відповіла та. — Про що ви, пане лицарю? Я всенький ранок молилася у септі.
Дунк почув гигикання пана Лукаса.
— Я не мав на увазі, що ваша вельможність гатили її самі, тільки… без тієї води загинуть усі наші ниви… бо ж селяни мають на полях квасолю, ячмінь, дині…
— Справді? Я дуже полюбляю дині. — Маленький ротик скривився у задоволену посмішку. — І які ж там у вас є дині?
Дунк збентежено роззирнувся колом облич і відчув, як пашіє його власне. «Щось тут не те. Довговерх робить із мене дурня.»
— Мосьпані, а чи не продовжити нам розмову деінде… де менше людей.
— Ставлю срібняка, що бовдур-велетень хоче її звабити! — пожартував хтось, і усі навколо вибухнули реготом. Пані сахнулася геть, налякана, і закрила обличчя руками. До неї швидко підскочила одна із септ, пригорнула за плечі, втішаючи та захищаючи.
— Що мають означати ці веселощі? — прорізався крізь сміх холодний та твердий голос. — Поділіться-но зі мною вашим жартом. Пане лицарю, чого це ви турбуєте мою зовицю?
Це виявилася та дівчина, яку він бачив коло стрілецьких цілей. При боці вона мала сагайдак стріл, а в руці тримала лука, мало не довшого за її невеличкий зріст. Якщо Дункові не вистачало піввершка до семи ступнів, то лучниці радше бракувало стільки ж до п’яти. Її стан Дунк міг би охопити двома долонями. Руде волосся було зібране у таку довгу косу, що вона лоскотала їй підкрижжя. На підборідді виднілася ямочка, носик скидався на гудзик, а щоки густо посипало ластовинням.
— Пробачте нам, пані Роганно. — Це проказав гарненький молодий панич з Креставським кентавром на грудях жупана. — Велетень сплутав пані Гелісенту з вами.
Дунк перевів погляд з однієї пані на іншу.
— То це ви Червоняста Вдовиця? — бухнув він, не подумавши. — Але ж ви така…
— Молода? — Дівчина кинула лука худорлявому хлопцеві, разом з яким стріляла. — Та вже двадцять п’ять років на світі живу. Чи ви хотіли сказати: мала?
— Гарна. Я хотів сказати: гарна. — Дунк сам не знав, як це він нагодився, але зрадів, що не бовкнув якоїсь іншої дурниці. Йому сподобався її носик, біляво-руде волосся, невеличкі, але справні груденята під шкіряною камізелькою. — Я гадав, ви маєте бути… тобто… кажуть, що ви чотири рази овдовіли, от я…
— Мій перший чоловік помер, коли мені було десять років. А йому було дванадцять, він служив зброєносцем при моєму батькові й загинув від руки вершника на полі Червонотрав’я. На жаль, мої чоловіки недовго затримуються на світі. Останній помер навесні.
Так казали про тих, хто загинув у Велику Весняну Пошесть, що буяла останні два роки: «помер навесні». Навесні померло багато десятків тисяч, а серед них старий мудрий король і два юних принци, від яких чекали так багато.
— Я… співчуваю вашим втратам, мосьпані. — «Щось шляхетне, бовдунку, скажи їй щось таке, що кажуть шляхетним паням.» — Я хотів сказати… про ваше вбрання…
— Вбрання? — Вона роздивилася свої чоботи, штани, вільну льоняну сорочку, шкіряну камізелю. — Я вбрана для стрільби з лука.
— Тобто… про волосся… таке м’яке…
— А вам це звідки відомо, пане? Якби ви колись торкалися мого волосся, то я б, гадаю, цього не забула.
— Та не м’яке, — жалюгідно промимрив Дунк. — Я хотів сказати, руде. Ваше волосся таке чудово руде.
— Чудово руде, пане? Та хоч не таке жовтогаряче, як ваше обличчя?
Вона засміялася, і усі навколо підхопили. Усі, окрім пана Лукаса Довговерха.
— Пані, — встряг він, — це один з найманих горлорізів Стояка. Він був разом з Бенісом Бурощитом, коли той напав на ваших копачів коло гребоі й попсував Волмерові обличчя. Старий Осгрей надіслав його на перемовини з вами.