Служивий мечник

«Мій рід тільки тим і шляхетний, що обабіч шляху ріс.»

— Мене взяв до себе зброєносцем заплотний лицар, пан Арлан з Грошодубу, як я був іще зовсім малий. Навчив мене лицарської справи та мистецтва війни.

— І у лицарі вас висвятив теж згаданий пан Арлан?

Дунк посовав ногами по підлозі. Один чобіт був недошнурований.

— Ніхто інший цього б не зробив.

— А де зараз пан Арлан?

— Помер. — Дунк підняв очі. Зашнуруватися можна й потім. — Я поховав його на схилі пагорба.

— Шляхетна смерть на полі битви?

— Холодний дощ. Старий пан застудився.

— Немолоді люди бувають такі слабкі. Це я взнала від другого чоловіка. Мене з ним одружили, як мені було тринадцять, а йому на наступні іменини мало бути п’ятдесят п’ять. Якби він дожив. Коли чоловік уже півроку лежав у могилі, я подарувала йому маленького синочка, але Морок прийшов і по нього. Септони казали, що батько забажав бачити сина коло себе. А ви як гадаєте, пане?

— Ну, — завагався Дунк, — може, й так, мосьпані.

— Дурниці, — заперечила вона, — хлопчик просто народився заслабким. І таким крихітним. Ледве мав сили смоктати. І все ж його батькові боги дарували п’ятдесят п’ять років життя. Хоч би подарували синові трохи більше, ніж три дні.

— Авжеж. — Дунк геть нічого не знав про богів. Інколи він ходив до септу і молився Воїнові про силу для своїх рук, але в іншому Седмицю не турбував і не згадував.

— Шкода, що ваш пан Арлан помер, — мовила вдовиця, — а ще більша шкода, що ви служите панові Явтуху. Не всі старі однакові, пане Дункане. Краще б вам поїхати додому, до того Грошодубу.

— Я маю тільки той дім, якому присягаю на мечі. — Дунк ніколи не бачив Грошодубу. Не міг би навіть сказати, чи той знаходиться у Обширі, а чи деінде.

— То присягніть цьому домові. Часи зараз непевні, а я потребую лицарів. На вид вас, пане Дункане, прогодувати нелегко. Мабуть, охоче б з’їли за один присіст усіх Явтухових курей. А в Холоднокопі зможете досхочу напихатися соковитим м’ясивом та солодкими мандриками. Та й вашого зброєносця не завадило б підживити, бо він такий худий, аж усе волосся вилізло. Ми його поселимо з іншими малими його віку. Гадаю, це його втішить. А мій майстер-мечник навчатиме його військових мистецтв.

— Я сам його навчаю, — мовив Дунк. Вийшло якось винувато.

— А ще хто? Беніс? Старий Осгрей? Курки у дворі?

Бували дні, коли Дунк наказував Яйкові ганятися за курями, щоб розвивати прудкість та спритність. Але якби він сказав про це пані, та б стала з них сміятися. Вона відволікала його своїм носиком-гудзиком та веснянками. Дункові доводилося нагадувати собі, навіщо пан Явтух його прислав.

— Я присягнув на мечі панові Осгрею, мосьпані, — мовив він твердо. — І не порушу присяги.

— Гаразд, пане. Тоді візьмемося до справи більш гидкої. — Пані Роганна смикнула за косу. — Ми не терпимо нападів на Холоднокоп та його людей. Отже, розкажіть мені, чому я не повинна зашити вас у мішок.

— Я приїхав на перемовини як посланець, — нагадав він, — і пив ваше вино.