Попід Кичерами та над потоком

ХІІ.НЕДІЛЯ

В хаті Старого Пана пізнати, що сьогодні не робочий день. Не гомонить приладдя, робітників нема, ніхто не спішиться вставати. Сам Старий Пан навіть трошки довше лежить у ліжку, подрімуючи. Тільки Ганя встає вранці, бо в неї досить роботи при господарстві. Ще не оглянулась, а тут уже й дзвони дзвонять. Летить їхній спів по полях і лісах, відбивається об збіччя гір та десь там мовкне, аж під вершками. Але бо в горах, далеко летить голос. Десь там здалеку долітає ледве вловимий звук дзвонів: певно зі Смеречки, бо вона найближче Розлуча. Недільної тиші навіть вітер не полошить. Так це дзвонять на утреню, і Старий Пан збирається із Стефою до церкви. Оце йдуть стежечкою поміж полями. Вже на них зеленіють смужки озимини, навіть яре вже зійшло й покрило жовту землю, ледве помітною щіточкою зелених прозябців. Де-не-де з-під скиби вилазить картопля. Десь там загублений між небом і землею, співає жайворонок. Сонце золотить світок бойківський і благословить цілотижневий труд. Батько й донька йдуть мовчки, одне за одним — стежечка вузенька. Церковця за прогоном розсілася на цвинтарі, під старими липами. Вона крита бляхою: то американи прислали гроші. Цвинтар обгороджений парканом з кілків. Від кожної стежки фіртка. Вона відчиняється так само скриплючи, як і на ґаздівських обійстях. Але з церкви долітає спів крізь відчинені двері. Спів на своєрідний бойкійський спосіб, що в деяких місцях бере ритм коломийки, як от весела мельодія «Іже Херувими». Вже сидять обоє Николайчуки в лавці й слухають оцього співу. В церкві пахне кадилом, воском та маслом, що ним ґазди намазують голови. Крізь вікна світить сонце й видно синяву. В перервах між співом і відправою вривається шум потока й здалеку приглушений спів лісу: він теж править свою Богослужбу. Потім, як уже кінчиться, виходять люди, ступаючи глухо, в ходаки обутими ногами. Під церквою стоїть групка кольорових жінок. До них приступає Стефа й вітається з одною і другою знайомою. — Та вжесьте виїхали? — питають, усміхаючись прихильно — та вже ся лишите з вітцьом? Стефа розказує, що має працю в місті й що приїхала тільки посадити ружі — так усі квітки називають на Бойківщині. Стефа говорить по бойківськи; це вона єдина з усіх дітей Старого Пана. Люди хвалять її за це й кажуть: ци видите, пани, а по нашому говорут, бо то єнчі хіба тілько по польськи. Кілько їх виїздит на сезон, то нихто не говорит по руськи. А тоті Николайчуки відиш не такі пани, як єнчі.