Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
10
Коли пригріло сонечко і слабка зелена травичка повкривала сірі пагорби та подвір’я ордену, уроки в аудиторіях дедалі частіше змінювали заняття просто неба. До фізичних вправ із Жердиною додалися так звані «практичні заняття» з Сигізмундою.
Вишикувавши нас на подвір’ї, Птиць із розумним виглядом значуще виголосила:
— Оволодіти силою можна, лиш контролюючи себе. Перше — це вміння концентруватися.
Тож ми сиділи годинами і концентрувалися. Від цих сидінь дико боліли спина та шия. Та ще ноги, бо сиділи ми по-турецькому. Сидіти й глядітися в одну точку, я вам скажу, ще та каторга.
Сигізмунда щодня нудила про важливість внутрішнього спокою, причому сама вона явно його не мала. Бо про кийок не забула і продовжувала лупцювати ним кожного, хто відволікався.
На цих сидіннях я переважно концентрувався на планах утечі. Спокою ці думки мені не навівали.
Потроху дні робилися довшими, і нарешті прийшло літо. Ніяких канікул тут, на жаль, не передбачалося. Закінчилися тільки заняття у приміщеннях. Тепер ми або бігали під наглядом Жердини, або сиділи під невсипущим оком СС. Так неспішно проминула добряча половина літа. Я був радий одному: в нас з’явилося трохи вільного часу.
У нас із Шулею були різні програми, тож зустрічатися ми могли тільки на перервах. Аби здихатися всюдисущої Миші, ми знайшли один закуток. Він ховався між головним корпусом і складським приміщенням, у густих чагарниках. Ми залазили у цю схованку, і нас там ніхто не чіпав.
Того дня, по обіді, коли я проліз у сховок, Шуля вже був на місці. Він сидів набундючений та похмурий. Я всівся поряд і штовхнув його ліктем:
— Ти чого?
Шуля скривився:
— Задрали вони своїми тренуваннями. Всі м’язи болять. Бойові мистецтва, бля… — і сплюнув у пилюку.
— Щастить вам… А ми як юродиві сидимо. Концентруємося, — я й собі цвіркнув слиною поперед себе і задивився на темні цяточки, що утворилися на землі.
— Ага! Щастить! Як потопельникам… Ось! Дивися! — Шуля закотив рукав уніформи.
І я, побачивши на його руці величезний свіжий, іще червоний синець, аж присвиснув.
— І шо добиває…— провадив Шуля, спускаючи рукав, — тільки-но я надавав тому виродку по пиці, мене за це ще й покарали. Типу за порушення правил. А він шо, їх не порушував? Не життя, а фігня!
— І не кажи… — відповів я і в задумі про нашу нещасливу долю кóпнув ногою, притрушуючи пилюкою слід від свого плювка.
Шуля трохи помовчав і дістав із-за вуха цигарку. Деякий час покрутив її у руках, зітхнув і, видобувши з кишені сірники, підпалив. У повітрі запахло тліючим сіном.
— Це що в тебе? «Косяк»? — запитав я.
— Угу, — кивнув Шуля.
— А де… — почав був я.
Він невиразно хитнув головою та скривився. Я зрозумів, що ліпше не питати.
— Будеш? — Шуля простягнув мені цигарку.
— Давай, — згодився я. Затягнувся і знову віддав Шулі. Ми мовчки по черзі курили. Шуля після останньої затяжки двома пальцями пожбурив «козячу ніжку» в кущі й відкинувся спиною на порепану стінку. Заплющив очі — відлетів кудись, мабуть, у ту нірвану, на яку нам натякала Сигізмунда. Я сидів поряд, обхопивши руками коліна. Мене Шулина «трава» не брала. Потім я задер голову і задивився у глибоке літнє небо. Воно було безтурботним і байдужим. Там, у блакитній вишині, кружляли птахи.
Як мені хотілося, щоб мені було все по барабану, як ото Шулі зараз! Або… перетворитися на птаха. Мати крила і ширяти серед хмар, ловлячи потоки повітря.
Раптом я почув якесь шурхотіння. Обернув голову. Зелені кущі заворушилися, і з них виліз білий пухнастий котяра. Він зверхньо подивився на мене великими жовтими очима і, гордовито пройшовши поруч, всівся у затінку. Кіт був спокійним, як дзен-буддист із оповідок СС.
— Привіт! Ну, і як тебе звуть? — запитав я і, зірвавши травинку, почав її гризти. Вона здавалася після викуреного «косяку» нудотно-солодкуватою на смак.
Кіт тим часом, кинувши на мене сповнений гідності погляд, заходився вилизуватися. Він узявся до цієї справи так ретельно, неначе нічого важливішого в його житті не було. Може, й справді не було?
Я знову задер голову до неба. У вишині безжурно та велично линув якийсь птах, розпроставши чималі крила. Мені нестерпно закортіло на волю, аж у грудях стиснуло.
— Ну, і що ж мені робити? — я в серцях відкинув травинку і обернувся до кота: — Може, хоч ти скажеш?
Кіт відірвався від свого поважного заняття, подивився мені в очі й відказав: