Via Combusta, або Випалений шлях

Того дня, по обіді, коли я проліз у сховок, Шуля вже був на місці. Він сидів набундючений та похмурий. Я всівся поряд і штовхнув його ліктем:

— Ти чого?

Шуля скривився:

— Задрали вони своїми тренуваннями. Всі м’язи болять. Бойові мистецтва, бля… — і сплюнув у пилюку.

— Щастить вам… А ми як юродиві сидимо. Концентруємося, — я й собі цвіркнув слиною поперед себе і задивився на темні цяточки, що утворилися на землі.

— Ага! Щастить! Як потопельникам… Ось! Дивися! — Шуля закотив рукав уніформи.

І я, побачивши на його руці величезний свіжий, іще червоний синець, аж присвиснув.

— І шо добиває…— провадив Шуля, спускаючи рукав, — тільки-но я надавав тому виродку по пиці, мене за це ще й покарали. Типу за порушення правил. А він шо, їх не порушував? Не життя, а фігня!

— І не кажи… — відповів я і в задумі про нашу нещасливу долю кóпнув ногою, притрушуючи пилюкою слід від свого плювка.

Шуля трохи помовчав і дістав із-за вуха цигарку. Деякий час покрутив її у руках, зітхнув і, видобувши з кишені сірники, підпалив. У повітрі запахло тліючим сіном.

— Це що в тебе? «Косяк»? — запитав я.

— Угу, — кивнув Шуля.

— А де… — почав був я.

Він невиразно хитнув головою та скривився. Я зрозумів, що ліпше не питати.

— Будеш? — Шуля простягнув мені цигарку.

— Давай, — згодився я. Затягнувся і знову віддав Шулі. Ми мовчки по черзі курили. Шуля після останньої затяжки двома пальцями пожбурив «козячу ніжку» в кущі й відкинувся спиною на порепану стінку. Заплющив очі — відлетів кудись, мабуть, у ту нірвану, на яку нам натякала Сигізмунда. Я сидів поряд, обхопивши руками коліна. Мене Шулина «трава» не брала. Потім я задер голову і задивився у глибоке літнє небо. Воно було безтурботним і байдужим. Там, у блакитній вишині, кружляли птахи.

Як мені хотілося, щоб мені було все по барабану, як ото Шулі зараз! Або… перетворитися на птаха. Мати крила і ширяти серед хмар, ловлячи потоки повітря.

Раптом я почув якесь шурхотіння. Обернув голову. Зелені кущі заворушилися, і з них виліз білий пухнастий котяра. Він зверхньо подивився на мене великими жовтими очима і, гордовито пройшовши поруч, всівся у затінку. Кіт був спокійним, як дзен-буддист із оповідок СС.

— Привіт! Ну, і як тебе звуть? — запитав я і, зірвавши травинку, почав її гризти. Вона здавалася після викуреного «косяку» нудотно-солодкуватою на смак.

Кіт тим часом, кинувши на мене сповнений гідності погляд, заходився вилизуватися. Він узявся до цієї справи так ретельно, неначе нічого важливішого в його житті не було. Може, й справді не було?

Я знову задер голову до неба. У вишині безжурно та велично линув якийсь птах, розпроставши чималі крила. Мені нестерпно закортіло на волю, аж у грудях стиснуло.

— Ну, і що ж мені робити? — я в серцях відкинув травинку і обернувся до кота: — Може, хоч ти скажеш?

Кіт відірвався від свого поважного заняття, подивився мені в очі й відказав: