Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Доктор Елнатан Тодд — бо саме так величали лікаря — поміж поселенців мав славу людини незвичайних розумових здібностей, і чого-чого, а зросту він був таки справді незвичайного. Без чобіт його постать підносилась над землею на шість футів і чотири дюйми. Руки й ноги були цілком відповідні цій велетенській статурі, проте все інше, здавалося, було призначене для людини куди меншої. Плечі його були прямі — в тому розумінні, що сходилися біля шиї під прямим кутом, — але такі вузенькі, що довгі руки ніби росли із спини, а шия, що назагал відповідала зростові, увінчувалася малесенькою кулястою голівкою, яка ззаду була покрита рудим щетинистим волоссям, а спереду показувала світу коротке рухливе личко, що всупереч своїм природним даним уперто силкувалося мати розумний вигляд.

Елнатан був родом із західної частини Массачусетсу. Він був найменшим сином фермера, що, здобувши певний достаток, дав йому вигнатися на згадану височінь, бо не примушував його, як інших своїх синів, працювати в полі, рубати ліс і взагалі робити важку роботу. А втім, почасти Елнатан завдячував цей привілей саме тому, що так швидко ріс: через це він був блідий, кволий та оспалий, тож його ніжна матуся і заявила, ніби він «хворобливий хлопчик, не здатний до тяжкої праці, але він зароблятиме собі на хліб чимось іншим: стане адвокатом, священиком, лікарем або ще кимось таким». Проте спочатку не ясно було, яке з цих покликань найбільше промовляє до хлопця, отже він, не мавши чого робити, снував по обійстю, жував недостиглі яблука і полював на щавель. Одначе невдовзі те саме проникливе матусине око, що розгледіло в ньому приховані таланти, помітило, до чого він найбільше прихильний, і добачило в тому провідну його зорю. «Елнатан — вроджений лікар, — вирішила матуся, — бо знай длубається в землі, вишукує якісь трави і пробує на смак усе, що тільки тут росте. Адже ж іще змалку він любив усякі ліки: якось я приготувала чоловікові пілюлі від розлиття жовчі, помастила їх кленовим сиропом і залишила на столі, а Натан проковтнув ті пілюлі й не змигнув. А от Айчебод, мій чоловік, як ковтає їх, то так кривиться, аж страх бере».