Піонери або Біля витоків Саскуеханни

В кутку, біля головного входу, стояв молодий мисливець, про якого на хвилину всі забули. Та коли можна було зрозуміти неуважність судді, який під впливом радісної метушні забув на час про рану незнайомця, то зовсім незрозумілою була байдужість юнака до самого себе. Увійшовши до помешкання, він неуважливо скинув шапку. Як може змінитися вигляд людини лише від того, що вона скине грубу лисячу шапку! Голова и чоло молодика мали благородні обриси, а волосся було чорне й лискуче, як і кучері Елізабет. Вираз обличчя й манера триматися свідчили про те, що, незважаючи на своє просте, навіть простацьке вбрання, він не тільки знав ту пишноту, що в нових поселеннях вважалася чимось надзвичайним, але й почував до неї певну зневагу. Рука, в якій він тримав шапку, ледь спиралася на невеличке, інкрустоване слоновою кісткою фортепіано Елізабет, і в цьому жесті не було ні простакуватої незграбності, ні настирливої безцеремонності. Вказівний палець злегенька торкався клавіші, як чогось знайомого. Другою, піднятою рукою, молодий мисливець судорожно стискав цівку рушниці. Ця мимовільна поза була, очевидно, викликана почуттям значно сильнішим, ніж звичайне здивування. Зовнішність і скромний одяг юнака різко виділяли його з-поміж усіх цих людей, що метушилися по залі, клопочучись біля прибульців. Елізабет вражено приглядалася до незнайомця, а той окидав залу повільним поглядом і дедалі сильніше супив брови. Обличчя його то набувало гнівного виразу, то затьмарювалося якоюсь незбагненною печаллю. Раптом він зігнув підняту руку й схилив на неї голову, сховавши від погляду Елізабет свої такі промовисті риси.

— Любий тату, — мовила вона, — ми зовсім забули про не знайомого джентльмена. — (Елізабет почувала, що не може назвати його інакше). — Ми ж привезли його сюди, щоб надати йому допомогу, всіляко подбати про нього.

Всі присутні разом подивилися туди, куди були спрямовані очі дівчини, а юнак гордовито підвів голову й відповів:

— Пусте, рана моя дріб'язкова, та й, коли не помиляюсь, суддя Темпл послав по лікаря відразу ж, як ми приїхали.

— Авжеж, — мовив Мармедюк, — я не забув, юначе, ані чому ти сюди прибув, ані що я тобі винен.

— Еге! — єхидно вигукнув Річард. — Ти, мабуть, винен цьому хлопцеві за оленя, братику Дюк! Ах, Мармедюку, Мармедюку! Добру байку ти вигадав про те, як убив оленя! Ось, юначе, два долари за дичину, а лікареві хай заплатить суддя Темпл. Я ж з тебе за свої послуги не візьму нічого, хоч ти, будь певен, одразу ж відчуєш себе краще. Ну-ну, Дюку, не хнюпся, — хай ти схибив, стріляючи в оленя, зате примудрився вцілити в цього бідолаху, та ще й крізь сосну! Ти таки переплюнув мене — ніколи в житті нічого схожого зі мною не траплялося!

— Будемо сподіватися, що й не трапиться, — відказав суддя. — Не дай бог тобі пережити те, що довелося пережити мені. Але веселіше, мій юний друже, рана, певно, не дуже небезпечна, якщо ти можеш вільно рухати рукою.