Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Стіни були обклеєні свинцевого кольору шпалерами із зображенням Британії, що плаче над могилою генерала Вулфа[22]. Сам герой стояв на деякій відстані від скорботної богині, на краю шпалери. Місця для правої руки генерала не вистачило, й вона переходила на сусідній шмат шпалери; Річард власноручно обклеював кімнату, проте чомусь не добився цілковитого, співпадання країв, тож Британії доводилося оплакувати не тільки смерть героя, але й незліченні ампутації його правої руки.

Аж тут сам винуватець цих каліцтв сповістив про свою появу лунким лясканням бича.

— Гай-гай, Бенджаміне! Ех ти, Бене Помпа! Хіба так зустрічають спадкоємицю? — вигукнув він. — Вибач йому, Елізабет. Таку відповідальну справу доручати абикому небезпечно, та ось я сам тут, і все буде гаразд. Засвічуй вогонь, містере Пенгіллан, і дай нам подивитися один на одного. Ну, Дюку, привіз я твого оленя. Що з ним робити, га?

— Їй-право, добродію, — мовив Бенджамін, витерши спочатку рот долонею, — якби ж то ви розпорядилися раніше, то все можна було б улаштувати так, щоб ви були задоволені. Тільки ви випливли з-за обрію, я почав свистати усіх нагору й засвічувати свічки; але коли жінки зачули бубонці, вони всі кинулися геть, мов новобранці від боцманової шмагалки. І якщо в цьому домі є хтось, здатний упоратися з тим жіноцтвом, коли воно зірветься з якоря, то звуть його, запевняю вас, не Бенджамін Помпа. Але коли міс Елізабет розсердилася на старого за те, що він не засвітив кілька свічок, то вона, надягнувши доросле плаття, змінилася, певно, більше, ніж капер, що підняв фальшивий прапор.

Елізабет і суддя мовчали, бо, ввійшовши до зали, були охоплені одним і тим самим почуттям — обоє із сумом подумали про господиню цього дому, де Елізабет прожила рік до від'їзду на навчання.

Але тут челядники пригадали, для чого в люстрах і канделябрах свічки, й кинулися їх засвічувати; незабаром зала засяяла вогнями. Яскраве світло розвіяло легку печаль нашої героїні та її батька, і подорожні почали скидати з себе все те, в що були закуталися від холоду. Річард тим часом давав уривчасті команди челяді, раз у раз звертаючись до судді з іронічними зауваженнями щодо впольованого оленя, але, оскільки мова його нагадувала супровід рояля, який чують, але не слухають, ми не станемо наводити тут його слів.

Зробивши свій внесок в освітлення зали, Ремаркабль Петтібоун підійшла до Елізабет — ніби допомогти тій роздягнутися, але справжньою причиною була. цікавість, поєднана з ревнощами: яка з вигляду молода господиня, що перебере на себе управління домом.

Економка була вражена, коли, після того, як були скинені численні плащі, шалі й мантії, на світ з'явилося гарне вольове обличчя дівчини, облямоване чорними, лискучими, ніби воронове крило, кучерями. Ніщо не могло зрівнятися з чистотою і вишуканістю її чола, яке свідчило про прекрасне здоров'я й замилування життям. Ніс можна було б назвати грецьким, коли б не маленький горбочок, який, порушуючи класичність ліній, надавав їм оригінальності. Рот її, здавалося, був створений лише для поцілунків; 1 проте, як тільки м'язи його починали рухатися, одразу ж впадала в око не тільки жіноча привабливість, але й гідність його власниці. Рот промовляв і вухам, і очам. Усе це, як і довершеність форм, досить округлих як на її вік, і високий зріст, дісталося дівчині в спадщину від матері. Навіть колір очей, вигнуті брови, шовкові довгі вії — й ті були мамині, тільки вираз обличчя був батьків. Спокійна й зібрана, добродушна й приязна, вона, однак, могла досить легко спалахнути. В такі хвилини Елізабет була ще прекраснішою, хоча й трохи суворою.