Лис та інші детективні історії.
- Автор: Дочинець Мирослав Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Карпатська вежа
- ISBN: 978-966-8269-37-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Лис та інші детективні історії.». Краткое содержание книги:
Інші детективні історії об'єднані одним головним героєм — слідчим Правиком, який, шукаючи злочинні сліди, водночас шукає сенс життя, міру справедливості і милосердя.
— Звучить кумедно.
— Так, настільки смішно, наскільки печально. Є така картина — «Викрадення Європи». Це про нас. Одні від нас її крали, інші її сюди не пускали. Ми — тамбур перед вагоном першого класу, де можна покурити, висякатися, справити нужду. Ми провінція, яка й досі запопадливо оглядається на різні столиці. Як завжди, про всяк випадок. І от стоїмо, як розгублені діти, не знаємо, в яке ж себе слово подіти… Так сказав один поет. Але досить про сумне! Книгарні сьогодні відвалили мені купу грошей. Нам вистачить і на мерло, й на шоколад.
— А я пригощу вас новою історією.
— Про що?
— Про жінку, яка збирає каштани…
В газеті «Новини Мукачева» він окреслив рекламу, яка здалася йому переконливою. Зателефонував:
— Ви займаєтесь монтажем опалювальних систем?
— Ми робимо все, що пов'язано з трубами, — молодцювато відрапортували з фірми, яка себе рекламувала.
— Це добре. Потрібно встановити автономне опалення в однокімнатній квартирі, замінити сантехніку і по ходу виконати необхідний ремонт.
— Нема проблем. Але в нас досить високі розцінки.
— Мене не цікавлять розцінки. Мене цікавлять оперативність, акуратність і супровідні документи.
— Фірма гарантує. Коли і куди посилати майстрів?
— Хоч завтра. Але спочатку ви покладете мені на стіл проект і кошторис.
— Елементарно. Але тоді з вас аванс.
— Буде й аванс, і преміальні. Та є ще одна вимога: майстри поводитимуться дуже шанобливо і не вимагатимуть від господині ніяких могоричів.
— Хе, ця бабка що — вдова героя?
— Як тебе звати і хто ти там?
— Я директор. Степан. А що?
— Послухай, Стьопко. Вдовою героя буде твоя жона, якщо ти не втямив того, що я сказав. І від твоєї фірми залишиться іржава цівка, якщо бабка буде чимось незадоволена. Ти мене зрозумів?
— Та пішов ти разом з бабкою і своїми бабками! — і телефон вимкнули.
Тоді він набрав інший номер.
Хвилин за двадцять йому зателефонували. З попереднього номера.
— Алло… Це Степан. Вибачте, будь ласка, — голос тепер був зовсім інший, замішаний на переляку й лестощах. — Усе буде зроблено за вищими стандартами… Чесне слово… Як матері рідній зроблю… Вибачте за те, що я ляпнув… Я сам особисто до неї піду. Вже йду…
— Добре, Степане. І не забудь, коли прийдеш, поцілувати бабусі руку. Повір, вона того заслуговує.
— Так-так. Звичайно… Я розумію.
— Рахунок віддай людям, котрі з тобою розмовляли.
— Та… Це не головне. Ви не переймайтесь. Все буде добре…
В цьому він не сумнівався. Бодай у цьому.
Він вишукував собі клопоти, щоб не думати про головне. Бо тоді потрібно було б приймати рішення. А рішення належало приймати на сьомому видиху. А ще краще на п'ятому, на четвертому, поки розгарячіле серце не проймав холодок сумніву, тягучої розсудливості. Раз — і відрубано. Філософія ножа. Ніж не розмірковує. Ніж діє, блискавично і точно. І далі залишається холодним, гострим, блискучим… Людина, яка назвала себе ножем, не може припуститися іржі сумнівів.
А він сумнівався. Не знав, чи зупинитися, чи зробити ще один крок. До чого? Для чого? Щоб посіяти нові сум'яття в душу — чи їх не досить? Щоб обтяжити себе новими відкриттями — чи вони тебе втішать? Щоб наблизитись до чужих людей, яким досі не було до тебе діла, які викинули тебе за борт свого життя — а тобі вони для чого здалися?
Навіщо тобі звертати зі своєї дороги на темні манівці? Лише через те, що десь там начебто залишився твій мимовільний слід? Твій послід. Твоя пуповина, закопана в цю чужу тверду землю…
Лисе, ти ж не дворняга, яка лиже все те, що нюхає…
Не зазирай за горизонт, бо не знаєш, що там побачиш: чи сонце, що сходить, чи день, який щезає…
Рішення належало приймати до сьомого видиху. А він боявся починати відлік. Боявся, що не стане рішучості рубонути — так чи ні.
На мить йому здалося, чомусь здалося, що якби поруч була вона і він заглянув би в її насмішкуваті і водночас такі довірливі очі, — він знав би, як чинити. Розумів, що це смішна й безглузда думка, але очі ті стояли перед ним — волого-чисті, теплі і чомусь не чужі.
Він знову витяг папірець, що пахнув живицею. Розгладив його і ще раз уважно перечитав, марно шукаючи там якийсь потаємний зміст.
«Папір зроблено з дерева, от і пахне деревом. А я собі щось вигадую», — встиг подумати перед тим, як заснути.
Солодкий день
Вранці за Лізиним приписом належало подихати калієм над Латорицею. Але за брамою вже стовбичив Коля Щур у новому прикиді — кросівки, дута куртка і кепка-бейсболка. Усе різних кольорів. З кишені дістав чистою рукою клапоть паперу, в який було загорнено решту грошей, а сам аркуш помережаний крупним округлим почерком.