Назад повертався парком. Обабіч сіріли старі бетонні статуї. Масивні фігури з оббитими кінцівками. Радянські герої на дротяних ногах. А здаля здавалося — що на нитках, за які вже нікому смикати. Діти муштрували плямистого спанієля, а художник з етюдником ніяк не міг знайти потрібний ракурс. Він підійшов до нього і запитав:
Художник часто закліпав очима і поспішно заперечив.
— Шкода, — сказав він і пішов алеєю далі.
Сонце ще мало силу: твердими гарячими руками підштовхувало в спину. Треба було дати лад своїм думкам. Перебирав, просіював через пам'ять заповіти Тата, шукаючи в них опори.
«Хто вміє чекати, до того все приходить вчасно. Це ти любив повторювати, Тата. І я, нарешті, цьому навчився. І до чого ж я прийшов? Чи що до мене прийшло вчасно?
Ти й інше радив, Тата. Не зазирай за горизонт, бо не знаєш, що там побачиш: чи сонце, що сходить, чи день, який щезає… А я хочу зазирнути. Але не знаю, що хочу побачити там.
Ти навчив мене бути над усім. Над людьми, над обставинами. І мені здавалося, що це додає мені сили.
Ти навчив мене знаходити те, що шукаю. Людей, знання, успіх. Потрібних людей я знаходив з-під землі. Потрібні знання я добував власною шкурою. Успіх я видирав зубами… Але ти не навчив мене, Тата, знаходити себе. Тепер цю науку я опановую сам. Настільки глибоко, що за якийсь крок, Тата, я вже перестану бути твоїм сином. Це гірко, дуже гірко, але через це також слід переступити…»
Номер, що засвітився на екрані телефону, не був знайомий йому.
— Пан Лисовський?
— Припустимо.
— Вам зручно вислухати важливе повідомлення?
— Цілком.
— Привіт від дяді Жори.
— І йому мої вітання.
— Пане Лисовський, за вами стежать.
— Спасибі, я знаю.
— Не просто стежать. Щодня вони зливають інформацію про вас «за паркан».
— Це вже цікавіше.
— Дядя Жора просив передати, що це той випадок, коли він не може прикрити вас.
— Передайте дяді Жорі, що я дуже вдячний йому за клопіт.
Розмова урвалася. Ці люди ніколи не вітаються і не прощаються.
Письменник сидів на звичному місці і щось знічев'я записував на паперовій серветці.
— Вітаю майстра слова.
— Вітаю майстра діла, — відповів письменник, ховаючи серветку до кишені.
— Над чим працюєте?
— Над собою.
— Даруйте за безглузде запитання.
— Пусте. Я звик, що більшість запитань задають для годиться. А котрі серйозні, то на них немає відповіді.
— Як вам пишеться?
— Погано. Коли вже знаєш, як не треба писати, то писати дуже важко. І коли пишеш мало, писати треба гарно. А це теж важко. Та ще й коли купують твої книжки. Всі підряд. Їх стали купувати, як навіжені. Я знав, що рано чи пізно це станеться, але щоб із таким розмахом…
— Людей важко зрозуміти.
— Та ще й наших.
— Я помітив, закарпатці — особливі.
— А що ви хочете? Мадяри тримали цю жменьку землі в чорному тілі понад тисячу літ. Потім прийшли другі, за ними треті. Щоб залишитися собою, не втратити кореня, тутешній народ мусив викручуватися, хитрувати, пристосовуватися. Вони все чуже, що їм нав’язували, приймали смиренно, але до хати не вносили, скидали біля порогу. Повідаю вам лише одну деталь, яка вражала європейців. У 20-30-х роках минулого століття тут, у центрі Європи, панував жахливий голод, плямистий тиф, спадковий сифіліс. Уряд Масарика прислав русинам хліб, масло, какао, шоколад. Знаєте, що вони робили з шоколадом? Вимазували ним свої глиняні хижі, щоб було гарно…
— Ви русин?
— Українізований русин, який після тотальної мадяризації не піддався русифікації.
