Амба. Том 1. Втеча
- Автор: Землянин Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Амба. Том 1. Втеча». Краткое содержание книги:
Веселі і впевнені викликали у в’язня лють. Остаточно переконався: недарма кримінальники та адміністрація називали покараних за п’ятдесят восьмою «враженятами». Ні-і, не враженята – вороги. Запеклі вороги, якщо зазіхають на найрідніше і найсвятіше в житті людини… Не розумів юнак кримінальників, але політичних не міг зрозуміти і поготів, шарахався від них, наче від прокажених, стискуючи важкі кулаки-пудовики.
Лист про смерть бабусі знайшов Макара не в колонії, а в таборі. Мати писала, що бабуня померла п’ятого березня: «Почула повідомлення по радіо, тихенько зойкнула, осіла й відійшла без страждань». Джовба мимоволі зім’яв у кулаці листа й вислизнув із барака. Скільки він себе пам’ятав, бабуня жила тихо й непомітно; і померла старенька тихо, хоча і в такий сумно-знаменний день. Розповідали, тут, у таборі, після повідомлення по радіо, так само зойкнувши, помер Кволий – той, хто відбував покарання за п’ятдесят восьмою. Жоден не зрозумів: від горя відійшов у інший світ Кволий чи від радості – по-різному гомоніли.
У таборі все частіше шелестіли про амністію, а в останній тиждень, уже не ховаючись, говорили в бараках і в робочій зоні. Макар звикав до роботи. У новій бригаді блатарів виявилася жменька, проте він і від тих тримався осторонь. А вони до новачка придивлялися. У першу неділю на літньому кіномайданчику до Макара підійшов «Професор» – старшой урок з «асистентами» Маестро і Верблюдом. Ця трійця всюди й завжди була разом. Табір тримала в руках.
– Дозвольте відрекомендуватися, молодий чоловіче, – трохи піднімаючи капелюха, почав Проф.
Ті, хто бачили його вперше, і справді думали, що перед ними вчений: ходив поважно-статечно, прямо, не поспішаючи, з гідністю, а коли близько не було замполіта й Лютого помахував палицею; і обличчя в нього випещене, завжди свіжовиголене, й акуратна борідка клинцем. Тільки зарозуміла мова вказувала, що поважний птах ходить не в своєму пір’ї, але ніхто точно не міг сказати: через незнання Проф розмовляє з помилками та недоречно вживає окремі слова чи це особливий злодійський шик…
– Я завідувач кафедри суспільно-соцлогічних наук і людських співвідношень, – поправляючи капелюха, відрекомендувався Проф. – А це логопеди – мої учні та послідовники.
– Викладаємо логіку і педику…
Верблюд та Маестро «відрекомендувалися»: перший далеко прицільно сплюнув, другий підморгнув одним оком, мовляв, знай наших…
– Як розумієте, молодий чоловіче, в цей час усі ми перебуваємо в творчому відрядженні в палко улюбленому науково-дослідному інституті підвищення кваліфікації. Перебування в НДІ приносить колосальну, ні з чим не зрівняну користь, і можна лише шкодувати, що домогтися сюди відрядження вельми й вельми нелегко навіть для обдарованих та фантастично відданих науці людей. Що можу сказати про свою кафідру? – Проф на хвильку замислився, погладив лівою рукою борідку. – Робота в нас цікава, нова й дуже перспективна. Континент цілком набрано, та й ми особливо не поспішаємо приймати на кафедру новачків. Але зараз випадково з’явилася вільна вакансія, і ми могли б, як виняток, із випробувальним терміном прийняти вас до себе.
Макар мовчки слухав велеречиву, з безглуздими виразами і помилками мову Профа. У тюрмі й у колонії бачив усіляких типів. Знав, що в зоні сила кулаків – основне мірило поваги до людини. Проте до такої розмови не був готовий.
– Я бачу, молодий чоловіче, наша нетравіальна пропозиція несподівана й не вельми зрозуміла?! – витримавши паузу, продовжував Проф. – Тоді контурні деталі й інші формальності підкажуть мої асистенти.
– А чого, корєш, розмовляти? Давай в нашу бригаду, – озираючись на всі боки, зашепелявив Верблюд. Його щоку до вуха перетинав глибокий шрам, від чого обличчя здавалося завжди усміхненим.
«Бойові заслуги заради науки», – зазвичай вихвалявся він.
– А мені і в нашій не колеться, – буркнув Макар. Із таким, як Верблюд, почувався вільніше.
– Базарь, корєш, базарь. Але й ми не сліпі, – усміхнувся Верблюд і знову далеко сплюнув крізь стиснуті зуби, поціливши у стійку дерев’яної лави. – Бачимо, гусаки-враженята не по нутру. Вражий континент розпізнав. Молодчик. І мужики-доходяги тобі не корєша. Із тими й тими на лісоповалі нагорбишся. Норма – вона змусить рогом упиратися. Не-ема норми – нема пайки. А без пайки – сам знаєш, недовго й дуба врізати. Так що, підгрібай, корєшок, до нашого товариства. З нами швидко в люди вийдеш. Та й не скривдять.