Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
О, яка полегша, лежати так у снігу, не рухаючись, у теплій хутряній шубі, під небом заспокійливої білини, коли чудові прохолодні сніжинки лягають на розпалену шкіру, кгр, кгр, і стікають до уст маленькими потічками, коли впадають просто поміж губи, танучи уже в хмарі темного дихання — просто з білини над нахиленими додолу обличчями капітана Прівєженського, таємного радника Дусіна й mademoiselle Філіпов.
— З вами, панно, нічого не сталося?
— Ми тільки так голосно розмовляли.
— Я ж бачив. П’яний?
— Ні!
— Він був у машинному вагоні доктора Тесли, тож, пане капітане, нічому не дивуйтеся, пам’ятаю, що вчора витворяв світлої пам’яті пан Фессар; добре, що цей тепер не утік від нас кудись у тайгу.
— То ви кажете, що це наче із отими божевільними, що американський доктор їх струмом у дурну макітру, і вони потім…
— Я цього не знаю. Але ви це бачите, капітане.
Нерозталий сніг падав на язик. Він смакував як найчудовіша джерельна вода.
Капітан Прівєженський копнув ногою попід ребра (хутро пригасило штурхан), сплюнув і пішов геть, скрип-скрип.
Кгр, кгр, сміялося беззвучно, лежачи на льоду, сміялося підводячись, коли Дусін зі збентеженою девушкою тягли, щоб поставити сторч, сміялося, коли похмурий радник насаджував на голову засніжену кучму й проводжав до сходів люкса й у глиб вагона.
— А вам, панно, — порадив він іще mademoiselle Філіпов, — не слід у Сибіру виходити з непокритою головою, бодай би навіть мороз здавався вам найменшим, так і життя можна позбутися.
Вона лиш німотно підтакнула.
Хихотілося, коли Дусін тягнув коридором і заштовхував в отделение.
— Дякую, Валентію! — гукнулося, шукаючи рубльового папірця у кишенях, — замкніть, Валентію, за собою двері!
На цей раз він гучно ними грюкнув.
Упалося на ліжко, в хутряній шубі, в кучмі й чоботах, і так заснулося.
Світіні танцювали на стінах купе, на вікні, заслоненому білістю, коли потяг минав прирейкові масиви лютих, длук-длук-длук-ДЛУК; відтак світіні залишилися лише під повіками, ті, що виникають унаслідок обернення червоних плям. Потік теслектрики лоскотав вени й розтьмітлював сни.
Про температуру, при якій замерзає правда
Прокурор Разбєсов насупив кошлаті брови, відклав ніж і виделку, вийняв із внутрішньої кишені дротяні окуляри, ретельно протер скельця, а потім начепив на сипиний ніс. Начепивши, відкинувся у кріслі, не плечима й шиєю, а усім хребтом, і тільки тоді поглянув понад столом і столовим сервізом, понад бульйоном із вермішеллю, фаршированою качкою, картоплинками pommes soufflées, холодним салатом і паруючим соусом.
— Господин Ґерославський, — ухвалив він, — я зрікаюся того, що казав: я не зауважив одразу, ви ж бо уже лютовець.
— Обвуда, — проковтнулося фрикаделю, — облуда…
— Піднесіть-но вашу долоню до свічки!
Він схопив руку під манжетом і підтяг долоню до полум’я. Повернулося її руба, щоб не загорілися перев’язки на пальцях. Полум’я лизнуло шкіру й на коротку мить — оком зморгнути, хоча Разбєсов не зморгнув, — замиготіло чорно, западаючи в свій неґатив, тобто в світложерне полум’я тьмічки.
Пйотр Лєонтіновіч відпустив руку.
— Ви тут колись мешкали?
— Що?
— У Сибіру. В Країні Лютих.
— Та звідки!
— Я бачив такі сутіні, — сказав прокурор повільно, — у бывших крижлізоварів, у каторжников із Сибирьхожета, бродяг з-над Тунґуски.
— Знаю, пан Поченґло про це згадував. Але я… Можете запитати доктора Теслу, це тимчасове явище.
Разбєсов поклав окуляри.
— Ви не мусите ні в чому переді мною виправдовуватися, вас ні про що не допитую.
— Мені б не хотілося, щоб ви вважали мене брехуном.
Разбєсов покивав головою.
— То ви їдете до батька.
Копирсалося виделкою у салаті.
— Це також неправда. Міністерство Зими заплатило мені, тому я й поїхав. Але тепер… Сам уже не знаю.
Пйотр Лєонтіновіч посміхнувся у вуса.
— Батьки й діти, російська проблема.
— Мгм?
Витерлося рот хустинкою.
— Ось, отой Зєйцов, — він вказав поглядом на екс-каторжника, котрий, як завжди, самотньо обідав у кутку, за доставленим під вікном окремим столиком. — Що він казав? Їде від рідного батька до батька духовного, щоб за гроші першого рятувати другого, будучи марнотратним сином, — чи не така його історія? Яка інша нація на Землі пов’язує особовість людини із іменем її батька? Вєнєдікт Філіповіч. Ну, ще народи книги — юдеї, магометани. Бо то свята річ. У кожному земному батьківстві знаходить своє відображення стосунок Бога Отця до Сина Людського, Бога до людей. Отож, батька, — а чому не матері, з тіла якої народжується тіло? Ви читали «Братьев Карамазовых»? Це оповідь про синів, чи радше про батьків?