Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Він звільна ходив з кімнати в кімнату, і хоч заледве помічав щось зокрема, обдивлявся все ласкавим поглядом. Кожна річ там була якась особлива, неповторна, мала на собі відбиток Полиної своєрідності. Та заглянувши до ванної кімнати з заглибленим у підлогу, на римський взір, басейном, він, попри всю свою гризоту, помітив, що з крана капає вода, і зазначив собі, що треба прислати сюди слюсаря.
Звичайно, він поглянув і на Полиного мольберта, майже певний, що не побачить там нової роботи, одначе помилився: на мольберті був його портрет. Дік знав Полину манеру — брати позу й загальні обриси з фотографії, а потім доповнювати образ по пам’яті. Цього разу вона скористалась одним дуже вдалим фотознімком з Діка верхи на коні. Розбійниця тоді на хвильку вгамувалась, і Дік, з капелюхом у руці, з хвацько розкошланим чубом, спокійно дивився просто в об’єктив, не знаючи, що зараз його сфотографують. Кращого кадра не зміг би вловити й фотограф-професіонал. Пола віддала фото збільшити на погрудний портрет і тепер малювала з нього. І в малюнку Дік уже бачив нові проти фотографії риси.
Раптом він здригнувся і придивився до портрета пильніше. Невже це його вираз — у очах, та й на всьому обличчі? Він позирнув на фотографію. Ні, там цього нема. Він підійшов до одного з дзеркал і змусив себе думати про Полу та Грейма. Помалу на його обличчі й в очах проступив достоту такий вираз. Ще не вірячи собі, він вернувся до мольберта й знов подивився на портрет. Ні, таки правда. Пола знає. Пола знає, що він про все здогадується. Дізналась від нього сама, в якусь хвилину підстерегла, підгляділа на його обличчі цей мимовільний вираз і з пам’яті перенесла на полотно.
З гардеробної вийшла Полина покоївка, китаянка Ой-Ой, і рушила просто на хазяїна, ще не помічаючи його. Вона йшла, понуривши очі, немов у глибокій задумі. Дік бачив, що обличчя в неї смутне, а між бровами вже нема тієї стурбованої зморщечки, що дала їй назвисько. Вона вже не була стурбована, ні, вона була тяжко пригнічена, прибита.
«Здається, в нас усіх уже можна читати на обличчі», — подумав Дік.
— Доброго ранку, Ой-Ой, — промовив він.
Покоївка злякано кинулась, тоді відповіла на його привітання, і в її погляді він побачив співчуття. Отже, й вона знає. Перша, крім них самих. Ну ще б пак, жінка, що так часто буває наодинці з Полою, та не розгадала б її таємниці!
Губи в китаянки дрижали, вона стискала тремтячі руки — видно, не зважувалась заговорити.
— Містере… Форесте… — нарешті почала вона, затинаючись. — Може, ви подумай — я дурна, але я хочу щось сказати. Ви дуже-дуже добрий пан. Ви були дуже добрий для моєї старої матері. І для мене ви довго-довго дуже добрий…
Вона зам’ялась, облизала пересохлі з хвилювання губи, тоді зважилася підвести на хазяїна очі й повела далі:
— Місіс Форест… я гадаю… вона…
Та Дік відразу так насупився, що вона збентежилась, умовкла й почервоніла — як зрозумів Дік, із сорому за ту думку, що її збиралась висловити.
— Гарну картину малює місіс Форест, — сказав він, аби розвіяти її збентеження.
Китаянка зітхнула, мовчки подивилась на портрет, і в очах її знову з’явився співчутливий вираз. Потім зітхнула знову й відповіла:
— Еге, гарну картину малює місіс Форест.
У її голосі Дік відчув холодну нотку. Враз вона пильно, проникливо придивилась до його обличчя, тоді обернулась до портрета й показала на очі.
— Недобре, — вирекла вона вже не холодно, а різко, майже гнівно, — Недобре, — вже відвернувшись, кинула вона вдруге, голосніше й ще різкіше, і вийшла до Полиної спальні-веранди.
Дік несвідомо випростав голову, ніби готувався мужньо зустріти те, чого вже недовго було чекати. Ну що ж, ось і початок кінця. Ой-Ой знає. Дуже скоро знатимуть і інші, всі знатимуть. Він навіть зрадів на свій лад — зрадів, що тепер недовго вже мучитись чеканням.
Виходячи з кімнати, він засвистів веселу пісеньку, аби Ой-Ой знала, що він не журиться й не має чим журитись.
А з полудня, коли Дік поїхав на прогулянку з Фрелігом, Мартінесом та Греймом, Пола своєю чергою вирушила потай до Дікових покоїв. На його веранді-спальні вона окинула поглядом три рядки кнопок, і комутатор, що просто в ліжку з’єднував його з цілим маєтком і трохи не з цілою Каліфорнією, і фонограф на відкидній поличці, і стіл з рівними стосиками книжок, журналів, ще не переглянутих сільськогосподарських бюлетенів, попільничкою, сигаретами, блокнотами й термосом.
Полині очі спинились на її портреті — єдиній прикрасі спальні. Він висів під барометрами й термометрами — там, куди Дік, як було їй відомо, поглядав найчастіше. Чомусь їй заманулося повернути усміхнене обличчя до стіни. Вона глянула на голий, сліпий задній бік портрета, тоді на ліжко, тоді знов на стіну — і хутко, наче злякавшись, повернула фото як треба. «Тут воно на місці,— подумалося їй. — Так, на місці».