Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
В око їй упав великий автоматичний пістолет, повішений над ліжком, якраз на досяг Дікової руки. Вона взялась за колодочку й трохи витягла його з кобури. Авжеж, не на запобіжнику — у Діка завжди так. Стріляв чи не стріляв, а зброя в нього не заіржавіє в кобурі.
Вертаючись через кабінет, Пола неквапно пройшлася ним, оглянула картотеку в незліченних шухлядках, шафи з картами, планами, кресленнями-синьками, обертові етажерки з довідникам, довгі ряди племінних книг у міцних оправах. Потім спинилась перед Діковими власними працями — чималеньким рядком брошур та підшитих і оправлених журнальних статей і десятком солідних книжок. Ретельно перечитала назви: «Кукурудза в Каліфорнії», «Заготівля силосу», «Організація великої ферми», «Бухгалтерський облік на великій фермі», «Ширська порода коней в Америці», «Виснаження чорнозему», «Зелена паша», «Люцерна в Каліфорнії», «Покривні культури в Каліфорнії», «Шортгорни в Америці». Прочитавши цю останню назву, вона тепло всміхнулась, бо згадала велику полемічну баталію, що колись проводив Дік за чисто м’ясні й чисто молочні породи проти змішаних м’ясо-молочних.
Вона ласкаво погладила спинки книжок, тоді притулилася до них щокою і хвильку постояла, заплющивши очі. <Юх, Діку, Діку…» — наклюнулась якась думка, та зразу й зів’яла, зоставивши по собі тільки невиразний смуток, бо вона не зважилась додумати її до кінця.
На письмовому столі був лад, такий характерний для Діка. Всю роботу прибрано — тільки пласка дротяна сітка з передрукованими на машинці листами, принесеними йому на підпис, та ще незвичайно велика купка жовтих аркушиків — на таких аркушиках секретарі друкували телеграми, передані телефоном зі станції Ельдорадо. Знічев’я Пола перебігла очима перші рядки верхньої телеграми й натрапила на одну згадку, що спантеличила й зацікавила її. Насупивши брови, вона перечитала телеграму уважніше, тоді почала перебирати всю купку й скоро знайшла підтвердження тій згадці. Загинув Брекстон — великий, життєрадісний, добродушний Джеремі Брекстон. Він утікав через гори з Урожайного до Арізони, і дорогою його вбила зграя п’яних мексіканських пеонів. Телеграма надійшла два дні тому, і Дік уже два дні знав про його загибель, але мовчав, щоб не хвилювати Поли. Та це ж іще й не все. Брекстонова смерть свідчила й про тяжкі збитки, бо очевидно було, що справи на Врожайному зовсім кепські. А Дік мовчав. Отакий він і в…
Отже, Брекстон неживий… Полі здалося, наче в кімнаті стало холодно. Вона аж зіщулилась. Отаке воно, життя: в кінці шляху завжди чекає смерть. І знову її опав нез’ясовний жах. Грізна доля, страшна згуба чигала попереду. Чия згуба? Вона не намагалася вгадати. Досить того, що це згуба. Важкий гніт наліг їй на душу, і сама тиша в кімнаті гнітила її. Вона повільно вийшла.
РОЗДІЛ XXIX
— Наша Маленька господиня вдачею схожа на пташку, — скавав Теренс, беручи коктейля з таці, що нею А-Га обносив присутніх у більярдній.
Їх троє випадком зійшлося там перед вечерею — Грейм, Лео й Теренс.
— Не треба, Лео, — спинив ірландець юного поета. — Досить з тебе одного. У тебе й так он уже щоки горять. Як вип’єш іще один, то й вогнем займешся. В такій молодій голові не годиться мішати красу й хміль. Нехай уже старіші п’ють. Крім того, до пиття треба хисту. Ти його не маєш. То я…
Теренс вихилив келиха, тоді помовчав хвилинку, оцінюючи смак коктейлю.
— Жіноче питво, — нарешті висловив він свій вирок, похитавши головою. — Не люблю я такого. Не бере воно мене. І смаку ніякого. А-Га, синку, — покликав він китайця. — Принеси мені високу-високу склянку віскі з содовою. Та щоб міцне!
Він підніс горизонтально чотири пальці, показуючи, скільки налитії віскі, а коли А-Га спитав якого, — відповів:
— Шотландського, ірландського, бурбонського, житнього — яке буде під рукою.
Грейм заперечливо хитнув китайцеві головою — він, мовляв, більш не хоче, — й засміявся до ірландця:
— Мене, Теренсе, не підпоїте. Я ще не забув, що ви зробили з О’Геєм.
— Невже ви думаєте, що то я навмисне? — здивувався Макфейн. — Кажуть, буває в людини такий стан, коли її однією чаркою можна звалити, наче довбнею по голові.
— І у вас теж? — спитав Грейм.
— Не знаю, мене ще ніколи не били довбнею по голові. Мій життєвий досвід вельми вбогий.