Сага про Форсайтів

Закарбувавши в пам'яті сльози на очах Айріні й усмішку на її устах, вони вийшли в мовчазній задумі повз жінку, яка завадила їхній розмові, а тепер гортала за столом газети

Біля Національної галереї Джун вигукнула:

— Які страшні закони вигадали ці підлі тварюки!

Але Джоліон не озвався ані словом. Маючи трохи батькової врівноваженості, він міг споглядати все безстороннім оком, навіть тоді, коли були збурені його почуття. Айріні має слушність: становище Сомса не краще, ніж її власне, а може, навіть гірше. Що ж до закону, то він пристосований до людської природи, яку цінує не дуже високо. І, почуваючи, що коли він залишиться з дочкою, то так чи інакше викаже свої думки, Джоліон сказав їй, що йому пора на оксфордський поїзд; він гукнув кеб і залишив її — хай іде розглядати акварелі Тернера,— пообіцявши подумати про купівлю галереї.

Але натомість він думав про Айріні. Кажуть, що жаль — рідний брат кохання. Якщо це справді так, то йому, звичайно, загрожує небезпека покохати її, бо він щиро її жаліє. Подумати лишень, що їй, такій безталанній і самотній, доведеться блукати по Європі! «Хоч би вона, чого доброго, не пустилася берега!— подумав він.— Адже вона може легко впасти в розпуку». Тепер, коли у неї не стало й того незначного діла, що було досі, він просто не міг уявити собі, як вона житиме далі — таке гарне створіння, зневірене, ласа здобич для кожного! В його тривозі був і страх, і ревнощі. Жінка може вкоїти що завгодно, коли її заженуть у тісний кут. «Що ж тепер робитиме Сомс?— подумав він.— Паскудне, ідіотське становище! І певно, люди скажуть, що це вона в усьому винна». Стурбований і пригнічений, він сів у поїзд, згубив свій квиток, а на платформі в Оксфорді уклонився жінці, чиє обличчя здалося йому знайомим, хоч він не міг пригадати її імені навіть тоді, коли побачив її за столиком у «Веселці», де вона пила чай.