Сага про Форсайтів

— Не сподівайтеся розумної відповіді. Розум тут зовсім ні до чого. Ви можете почути тільки гірку правду: краще смерть.

Сомс дивився на неї, приголомшений.

— Он як!— зрештою сказав він.

А потім на нього найшло якесь заціпеніння: він наче онімів і закляк; його затрусило, як трусить людину, котру смертельно образили і котра не знає, що їй учинити, або, точніше, що з нею учиниться.

— Он як!— сказав він знову.— Оце так воно? Чи ба! Краще смерть. Ну-ну!

— Вибачте. Ви вимагали відповіді. Хіба я винна, коли це правда?

Не знаючи, що відповісти на це дивне, абстрактне запитання, Сомс звернувся до конкретної дійсності. Він поклав брошку у футляр і, застебнувши його, сховав у кишеню.

— Правда!— мовив він.— Жінки з нею ніколи не знаються. Це нерви, нерви, та й годі.

Він почув її шепіт:

— Так, нерви не брешуть. Хіба ви цього й досі не знаєте?

Він мовчав, опанований думкою: «Я повинен зненавидіти цю жінку. Неодмінно повинен». В цьому й була вся біда! Якби він тільки міг! Він кинув на неї погляд: вона стояла непорушно біля стіни, підвівши голову і склавши на грудях руки, ніби чекала, що її зараз розстріляють. І він швидко сказав:

— Я не вірю жодному вашому слову. У вас є коханець. Якби його не було, ви б не поводилися так... так нерозумно.

З виразу її очей він зрозумів, що взяв не ту ноту, говорячи занадто вільно, як тоді, коли вони ще жили разом. Він повернувся до дверей. Але вийти не зміг. Щось у його душі — найглибша і найпотаємніша форсайтівська властивість, неспроможність випустити щось із рук, неспроможність зрозуміти нереальність і марність своїх упертих домагань — перешкодило йому. Він знову повернувся до неї і став спиною до дверей, так само як вона стояла спиною до протилежної стіни, не усвідомлюючи, як сміховинно виглядає це стояння в різних кінцях кімнати.

— Чи ви коли думали про когось, крім самої себе?— запитав він.

Уста Айріні затремтіли; за мить вона поволі відповіла.

— Чи ви коли думали, що я зрозуміла свою помилку — свою безнадійну страшну помилку — в перший же тиждень по нашому шлюбі; що я три роки силкувалася змиритися з нею — ви ж знаєте, що я силкувалася? Чи я це робила для себе?

Сомс зціпив зуби.

— Бог його знає, для кого ви це робили. Я ніколи не міг вас зрозуміти і ніколи не зрозумію. Ви мали все, чого ваша душа бажала; і ви можете мати все це знову і навіть більше. Чим я вам не до вподоби? Скажіть мені прямо: чим саме? — не усвідомлюючи, як принижує себе цими запитаннями, він палко вів далі:—Я не каліка, не бридкий, не мужлан, не дурень. Чим саме? Яка тут таємниця?

У відповідь він почув довге зітхання.

Він стис руки жестом, сповненим незвичайного для нього запалу.

— Коли я прийшов сьогодні сюди, я був... я сподівався... я хотів будь-що-будь покінчити з минулим і відкрити нову сторінку. А ви зустрічаєте мене «нервами», мовчанкою, зітханнями. Я не бачу нічого певного. Це схоже... схоже на павутиння.

— Так.

Цей шепіт з протилежного кінця кімнати знову довів Сомса до нестями.

— Та я не бажаю плутатися в павутинні. Я його розірву Він рушив до неї.— Зараз!