Сага про Форсайтів

В Оксфорді, проте, переважали інші почуття. Неспокій і сумніви, властиві великому гурту молоді, поступово, протягом двох місяців, які передували Чорному тижню, призвели до того, що цей гурт поділився на два супротивних угруповання. Звичайна англійська молодь, яка завжди схилялася до консервативних поглядів, хоч і не дуже замислювалася над тим, що діється, палко обстоювала потребу воювати до кінця і дати бурам доброго чосу. До цієї численнішої групи, певна річ, належав Вел Дарті. З другого боку, радикальна молодь -менша, але гучно-голосіша група — стояла за те, щоб припинити війну й надати бурам автономію. Однак до Чорного тижня ці групи були ще аморфні, гострі кути не були помітні, і суперечки велися суто академічного характеру. Джоллі належав до тих, що сумнівалися, до якої з цих груп прилучитись. Любов до справедливості, яку він успадкував від старого Джоліона, не дозволяла йому визнати правоту котроїсь із двох сторін. До того ж у його гуртку «найкращих» був один прихильник «стрибучого Ісуса», хлопець дуже передових поглядів, і Джоллі підпав під його вплив. Джоллі вагався. Батько його теж, здавалося, не мав певної думки. І хоча він пильно стежив за батьком, як то властиво двадцятирічному хлопцеві, вишукуючи вади, які ще можна виправити, проте у цього батька було щось особливе, що надавало своєрідної принадності його вірі в іронічну толерантність. Звичайно, всі художники схожі на Гамлета, тож не слід забувати цього, коли йдеться про твого батька, навіть якщо його любиш. Але оригінальний погляд Джоліона, що «залазити до чужої оселі (як зробили англійські поселенці), а потім заводити в ній свої порядки і зрештою сісти хазяям на шию, не личить порядним людям»,— обгрунтований чи ні, був до душі його синові, який схилявся перед благородством. З другого боку, Джоллі терпіти не міг людей, яких його товариство називало «диваками», а Велове товариство «вахлаями», отож він вагався, аж поки вдарив годинник Чорного тижня. Раз, два, три — долинули зловісні звуки поразок у Стормберзі, Магерсфонтейні, Колензо. Затята англійська душа вигукнула після першої: «Але ж є ще Метьюен!» Після другої: «Але ж є ще Буллер!» Потім змовкла, охоплена похмурою люттю. А Джоллі сказав собі: «Ні, хай йому біс! Треба нарешті дати чосу тим нахабам. Мені байдуже, чия правда: їхня чи наша». І, хоч він і не знав цього, його батько думав так само.