Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

Дворик був круглий, не дуже великий — якраз такий, щоб просторінь його не гнітила людину. Масивний бетон Великого Будинку там поступався місцем ніжному, вишуканому мармурові. Аркада, що оббігала дворик довкруг, була з різьбленого білого мармуру, ледь-ледь зеленавого, щоб відбите сонце не різало очей. Блідо-рожеві троянди спинались на колонах і стелилися по невисокому пласкому дашку, а на кінцях ринв, замість вишкірених готичних химер, усміхались веселі, круглі дитячі личка. Дік неквапно ступав рожевими мармуровими плитами попід аркадою, впивав довколишню красу, і йому помалу відлягало від серця.

Осереддям чарівного дворика був водограй із трьох сполучених неглибоких басейнів, один вище від другого, зроблених з білого мармуру, тонкого, мов перламутр. Довкола тих басейнів бавились діти, вирізьблені з рожевого мармуру в натуральний розмір рукою неабиякого майстра. Ті дивились через війця в нижчий басейн, те жадібно тяглося ручкою до золотих рибок, те лежало горілиць і всміхалось до неба, а те стояло й потягалося, широко розставивши пухлявенькі ніжки, а ті забрели у воду, а ті ховалися серед білих і червоних троянд, але всі вони були коло водограю, і кожне дотикалось до нього. Колір мармуру був так вдало дібраний, а виконання таке майстерне, що вони здавалися справжніми. То були не янголятка, а живі, теплі людські діти.

Дік довго милувався тією рожевою громадкою, держачи в руці погаслу сигарету. «Ось чого Полі було потрібно, — думав він, — дітей, маляток… Вона ж так їх любить! Якби вони були в неї…» Дік зітхнув; тоді в нього блиснула нова думка, і він глянув на лавку, де любила сидіти Пола, — наперед знаючи, що не побачить там мальовниче розкиданого шитва. ГІолі ці дні було не до шиття.

Він не зайшов до невеличкої картинної галереї за аркадою, де було зібрано улюблені Полині картини, гравюри та мармурові чи бронзові копії скульптурних творів з європейських музеїв, а рушив сходами нагору, до Полиних покоїв, що займали цілий горішній поверх того крила будинку. Біля прегарної крилатої Ніке на помістку, де розділялися сходи, він трохи постояв, задивившись згори на чарівний дворик, довершеністю форм і кольорів схожий на коштовну самоцвітну гему, і визнав сам перед собою, що вся ця краса — цілком витвір Полиного хисту, єдиний її шедевр, хоча змогу створити його дав їй він. Пола давно мріяла про таке, і він дав їй засоби здійснити ту мрію. І ось тепер, подумав Дік, усе це нічого не важить для неї. Пола не була корислива, він те знав, і якщо він не зможе втримати її сам собою, то такі цяцьки її серця не прикують.