Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
В націях, які не втратили чи здобули рано свою державну незалежність, творцем їхньої сучасної культури було місто. Місто було творцем нашої культури й у нас, коли ми мали свою незалежну державу за скитської, сарматської, київської імперіяльної, гетьманської діб. Але тепер ми щойно починаємо відбирати наше місто від москвинів, і ще довго наше село мало бути джерелом національної творчости нашого міста. Москвини зрозуміли (чи жиди їм витлумачили), що поки вони не висушать цього джерела, поки не змосковщать українського села, доти воно буде висилати до міста, на місце розстріляних, все нові і нові українські національні творчі сили. Знищити це джерело, запаскудити нашу золоту, національну криницю московським калом («культурою») — змосковщити наше село — це є найголовніша мета вже 40–літнього нищення нашого селянства.
Раніш творців української культури москвини просто розстрілювали та вимордовували по концентраках. Тепер дещо змінили методу їх нищення. Молодь, що втекла з села до міста і одержала середню освіту (а це ж найенергійніші і найздібніші), зі шкільної лави негайно запроторюють до Казахстанів, до копалень, колгоспів на повільне нищення (знидіння) цих потенціяльних творців української культури. Отже, нищать їх, заки вони ще не наробили москвинам шкоди, заки не створили якогось українського незнищенного національного твору, якогось нового політичного «Кобзаря». Направду, царі виглядають дурниками у порівнянні до цієї ґеніяльної методи.
Погром 1933–37 років був погромом НАЦІОНАЛЬНИМ на всі 100%. Спротив колективізації — це був лише параван, димова заслона. Не було ані погрому, ані штучного голоду на Дону та Приволжі, хоч донські козаки (москвини національно) та німецькі колоністи також ставили спротив колективізації. Також доказом є, що москвини не винищували тих жидів чи москвинів, які брали активну участь в українізації. Нищили лише за те, що прізвище кінчалося на — енко.
Нинішня трагедія України не є в тому, що вона зруйнована матеріяльно. Трагедія в тому, що наші батьки та діди не встигли зібрати й увіковічити в друкованій та інших формах те казково велике культурне багатство, що його створила наша нація протягом тисячоліть. Із змосковщенням нашого селянства безповоротно загинула більшість не записаних своєчасно наших національних скарбів, особливо мовних. Тому з подесятереною любов’ю мусимо зберігати і шанувати те, що врятовано, а в першу чергу чистоту української мови. Інакше проклянуть нас з тисячолітніх могил і з тисяч теперішніх могил її творці — наші предки. А предківська спадщина важить, дуже важить. Так дуже, що найгірші, найпідліші в світі варвари — москвини не можуть вже понад двіста років її знищити. І ніколи не знищать, якщо ми самі не збайдужіємо до неї.
І власне за цю спадщину наших предків, а не за що інше нищили москвини нашу еліту і селянство. В 1930 році москвини зробили публічний фарс суду над членами СВУ та СУМ (Союз Визволення України і Союз Української Молоді), сподіваючись, що вони будуть публічно каятись і відрікатися від своїх ідеалів. На тім «суді» були прокурорами: П. Міхайлік (жид), Ахматов (жид), Якимишин, Биструков (москвини); оборонцями були: Ратнер (жид), Віноґрадскій (жид), Ідєловіч (жид), Обуговський (жид), Юровіцкій (жид), Вознесенская (жидівка), Потапов (москвин). Для декорації додали ще кількох безсловесних малоросів, навіть на голову суду призначили вірного малороса А. Приходька. На тім «суді» оборонець Рівлін говорив: «Хто сидить на лаві підсудних? Прокуратура каже: вороги. Суд каже: вороги. І ми, оборонці, кажемо: вороги». Сподіванки москвинів, що підсудні будуть каятися, не сповнилися: з 45 обвинувачених членів СВУ та СУМ ані один не покаявся, не відрікся своїх поглядів. Кару смерти одержали: акад. С. Єфремов, акад. И. Гермайзе, акад. В. Ганцов, акад. О. Гребенецький, акад. В Підгаєцький, акад. М. Кудрицький, акад. А. Барбар, акад. В. Удовенко, проф. В. Чехівський, проф. В. Дурдуківський, проф. О. Чернявський, письм. A. Ніковський, письм. Л. Старицька–Черняхівська, студ. М. Павлушків. На повільне вимордування по тюрмах і концентраках засуджені: акад. Г. Іваниця, акад. В. Дога, акад. К. Шило, акад. 3. Маргулис, акад. Г. Голоскевич, акад. Г. Холодний, акад. М. Кривенюк, акад. B. Страшкевич, акад. В. Шарко, акад. В. Дубровський, акад. М. Слабченко, проф. К. Туркало, проф. А. Болозович, проф. П. Сфремов, проф. В. Шепота, проф. М. Лагута, учит. Ю. Трезвинський, учит. М. Токарівська, учит. А. Заліський, учит. М. Білий, учит. C. Біднова, учит. Й. Карпович, учит. Т. Слабченко, учит. К. Панченко, священик о. М. Чехівський, адвок. К. Товкач, коопер. П. Близнюк, кооп. М. Ботвинський, директ. В. Отамановський, письм. М. Івченко, студ. Б. Матушевський.