Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Ігор мав журналістську освіту й до оперативного складу органів потрапив випадково. Добираючи на службу працівника преси, його на ділі обдурили, туманно й у загальних рисах пояснивши обов’язки й суть роботи, яку він мав виконувати. Тому, дізнавшись, що йому доведеться вербувати агентів серед своїх колег-журналістів та інших творчих людей — письменників, акторів, співаків, музикантів, художників тощо, Ігор Прощун запротестував і категорично відмовився це робити, відверто пояснюючи свою позицію моральними принципами.
Службовці, які добирали й зараховували на службу в КДБ такого «кадра», зрозумівши свій прокол і намагаючись якось згладити помилку та уникнути неминучої і справедливої догани, запропонували молодому співробітникові посаду, не пов’язану з оперативною діяльністю. Так Ігор Прощун став працівником архівного підрозділу обласного управління КДБ.
Не відразу ініціатори цього кадрового ходу зрозуміли, що припустилися ще однієї фатальної помилки: журналіст потрапив туди, куди ще не ступала нога творчої людини. А Ігор був вихований у кращих традиціях національно свідомої галицької сім’ї, яка не лише з книжок знає історію свого краю з її заплутаними і здебільшого кривавими сторінками.
Після того, як Зорія і Прощуна звела робота над однією архівною справою, вони підтримували тісні стосунки, в основі яких — не лише виконання службових обов’язків. Прощун побачив у Зорієві собрата й однодумця. У них виявилися майже однакові погляди на історію, літературу, та й узагалі їхні життєві принципи були тотожними.
Після суто формального відвідання начальника Львівського управління СБУ Богдан Данилович вийшов з будинку № 55, що на вулиці Дмитра Вітовського, й пішки попрямував угору вулицею Гвардійською. Десь на цій вулиці мав бути музей Ярослава Галана — полум’яного борця з українським буржуазним націоналізмом. Зорій пізнав цей будинок, біля якого й зупинився, щоб, наче розглядаючи історичну споруду, перевіритися. Одного миттєво кинутого погляду вздовж майже безлюдної вулиці було достатньо, щоб підтвердити побоювання полковника: за ним стежать.
Постоявши ще кілька хвилин і вдаючи, що роздивляється фасад будинку, Зорій притьмом повернувся направо і швидко попрямував у той бік, звідки щойно прийшов. Він бачив, як відвернув від нього погляд чоловік років сорока, який повільно йшов йому назустріч з портфелем-дипломатом у правій руці. На протилежному боці вулиці молода дівчина з невеличким сірим рюкзаком за плечима ні сіло ні впало зацікавилася табличками з написами вулиці й номерами будинків. На обличчі Зорія мимоволі з’явилася усмішка: ще кілька подібних «перехожих» сидітиме в автомобілі, який мав би стояти десь поруч. А ось і він. Полковник порівнявся з «десяткою» «Жигулів» і, проходячи повз неї, навіть крізь затемнене скло вікон засік у салоні на задньому сидінні два силуети.
«Слабенька база, слабенька, — Богдан Данилович швидко йшов униз вулицею, — у нас у Києві «наружка» вже давно шастає на іномарках».
Щоб відірватися від зовнішнього спостереження, Зорію знадобилося години зо дві. Він ще не раз для певності перевірився й за дві хвилини до призначеного часу був біля входу на Личаківський цвинтар. Полковник швидко пройшов у браму й розтанув серед могил, хрестів, пам’ятників, склепів та капличок. За кілька хвилин доріжкою пройшов чоловік, якого не впізнати було важко. Ігор Прощун мав специфічну ходу й, маючи невеличкий зріст і природну опецькуватість, наче кулька котився стежкою, при цьому весь час підсмикуючи лівою рукою полу пальта.
Зорій, почекавши з півхвилини й переконавшись, що за Прощуном ніхто не «топає», попрямував назирці. Біля могили Володимирові Івасюку вони обнялися.
— Знову щось придумали, — замість привітання констатував Прощун. — «Не згаси вогонь холодом долонь». Класний пароль вам спав на думку.
— Привіт, Ігорю! Радий тебе бачити і ще більше радий, що ти не втратив кмітливості й правильно зрозумів, навіщо я тобі в телефон проспівав куплет з пісні Івасюка.
Зорій і Прощун трішки постояли мовчки біля могили українського генія-пісняра й, розмовляючи, повільно побрели доріжками й алеями історичного кладовища.
— Богдане Даниловичу, вибачте, будь ласка, що, можливо, не по темі вашого приїзду, але хочеться знати вашу думку.
Маю на увазі — смерть Володимира Івасюка.
— Чому ж не по темі; де ж іще говорити про це, як не тут, — Зорій кивнув у бік могил.
— Тож як ви вважаєте: Володимир Івасюк сам наклав на себе руки чи йому допомогли?
— Хто ж про це, Ігорю, може відати напевно? Коли знайшли тіло композитора в лісі, а це, як ти знаєш, трапилося у травні 1979 року, я в органах пропрацював лише два місяці.