Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Він відтягував ту мить завжди, хоч би звідки він ішов, хоч би звідки повертався, хоч би скільки був відсутній удома.
Богдан Данилович попрямував до магазину, взяв там пляшку пива, хлібину, підійшов до каси. Якби знав, що буде така велика черга, не заходив би взагалі. Попереду стояла дівчина років дев’ятнадцяти-двадцяти з коротко підстриженим темним волоссям. Богдан Данилович бачив її обличчя лише мигцем, але статурою ця дівчина когось йому нагадувала.
Раптом вона повернулася до Богдана Даниловича.
— Вибачте, ви будете стояти?
— Та стою ж поки що.
— Я ще збігаю дещо візьму, однаково довго чекати.
— Будь ласка.
Дівчина швидко відійшла, а в Богдана Даниловича калатнуло серце, наче він зустрів знайому людину, та не може згадати, де він її бачив. За кілька хвилин дівчина знову стала перед Богданом, сказала «Дякую».
— Здається мені, що ми з вами вже десь зустрічалися, — Богдан сам ошалів від такої банальності. — А вам так не здається? — Зорій наче забув, скільки йому років.
— Ні, - просто відповіла дівчина, навіть не повернувши голову в бік Зорія.
Але Богдану цього було мало. Він уже знав напевне, що десь цю дівчину бачив, а можливо, і не просто бачив, а й спілкувався з нею.
Хоча Богдан Данилович стояв у черзі за дівчиною, вийшов змагазину першим, бо вона ще затрималася біля столика — вкладала харчі в пакети.
— Я на вас чекаю, — Богдан Данилович зробив крок назустріч дівчині. — Не бійтеся, я не маніяк, мені від вас нічого не треба. Просто, якщо я зараз не з’ясую, де ми з вами зустрічалися, я не спатиму до кінця свого життя. Більше того, кінець настане значно швидше, ніж мені хотілося б.
— Я нічим не можу вам допомогти. Усі мої знайомі значно молодші. Вибачте, — схаменулася дівчина. — Я не хотіла вас образити.
— А що ж тут образливого? Що є — те є. Зате я молодий серцем і душею. Правда, інші частини мого тіла трохи старші, - намагався пожартувати Зорій.
Вона засміялася. Щиро і скромно. Не «га-га-га», як скалять зуби пусті поганулі, а просто засміялася. І тут уже Богдан Данилович був певен, що він цей сміх чув багато разів. Але згадати, де й коли, так і не міг.
Вони вже не стоять біля магазину, а йдуть тротуаром, і якби хтось збоку за ними спостерігав, то подумав би, що ці люди знають одне одного давно.
— Давайте піднесу пакети. Вони ж нелегкі. — Зорій наполегливо взявся за ношу дівчини. — І справді, важкенькі. Скупилися на цілий тиждень. У будні ходити по магазинах ніколи — навчання. Ще й самій собі треба готувати вечерю.
А мама далеко. Сніданок — ще сяк-так. Який там у студентки сніданок: чай, кава, булочка, рідше — яєшня. Обід — в інститутській їдальні. А ось вечеря — святе діло. Вечерю бідний студент, якщо він не синок чи доця багатенького Буратіно, готує вдома. Так? Усе вгадав?
Дівчина зупинилася й насилу вимовила:
— Ні, не все. Я навчаюсь в університеті, а не в інституті.
— Ну, це не так уже й важливо. А який факультет і якого університету, якщо не секрет? Колись було простіше: в Києві існував лише один університет. А зараз їх розвелося, як грязі.
— Університет народного господарства. Спеціальність — економіст. Ще точніше — міжнародна економіка.
Тобто звести дебет з кредитом можемо? — знову пожартував Зорій.
— Звичайно. Але ми вже й прийшли. Я живу в отому будинку. Спасибі, що піднесли мій продовольчий пайок.
— Не варто подяки. Якби ви дозволили, я б носив ваші пакети щоразу. Навіть ранець до школи, вибачте, до університету вранці підносив би.
— Дякую, але я з ранцем не ходжу. До побачення.
— Ось бачите, ви навіть не подумали, що сказали. А ви залишили мені надію на те, що ми ще з вами побачимося.
— З якого дива?
— Ви ж сказали «до побачення». Тобто — до наступної зустрічі. А у вас є в квартирі, яку ви тимчасово винаймаєте, телефон? Якщо є, а я чомусь у цьому впевнений, я обіцяю без потреби не телефонувати.
— А яка може бути у вас до мене потреба? — удала здивування дівчина.
— По-перше, я обов’язково згадаю, звідки в мене відчуття, що я вас давно знаю. Невже вам не хочеться теж дізнатися, де ми з вами зустрічалися?
— Та, правду кажучи, не дуже. Бо я в це не вірю. Так говорять усі мужчини, щоб познайомитися.
— Ну, це в нашому випадку не так. Але є ще друга причина. Ви дуже багато й серйозно працюєте, тобто вчитеся. Іноді для
розвантаження головного мозку корисно просто потеревенити з розумною людиною. А я ду-у-же розумний. І головна моя чеснота — це скромність.