Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Як називається книжка?
— Ще ніяк, — швидко відповів Зорій. — Мені довелося випадково ознайомитися з частиною рукопису. Але після того ознайомлення я підсів на цю тему, як на наркотик. Ото й вирішив скористатися можливістю, поки ще працюю і можу на дурничку, під виглядом нагальних службових справ задовольнити свою цікавість.
— Та не турбуйтеся, Богдане Даниловичу, я ж пообіцяв, що не буду цікавитися вашими справжніми намірами, — засміявся Прощун. — Ви так детально заглибилися в предмет, що складається враження, наче виправдовуєтеся.
— Гаразд, Ігоре, вибач. Вважаймо, що прелюдію закінчено. Так ти впевнений, що знайдеш ті місця без проблем?
— Без найменших, Богдане Даниловичу.
— Тоді давай домовимося, коли і як ми туди доберемося. Бажано, щоб зайві очі, ноги та колеса нас туди не супроводжували.
— Думаю, треба зробити таким чином…
Богдан Зорій та Ігор Прощун залишили територію кладовища хоч і одним шляхом, але порізно. Недалеко від брами — входу на Личаківський цвинтар — пара пильних очей їхній вихід зафіксувала…
5
Ігор Прощун виявився вправним водієм. Більше того, він добре знав тутешні дороги, передбачливо гальмував перед небезпечними перехрестями й роз’їздами, вчасно обминав глибокі ритвини й різні предмети-перешкоди, що раз у раз траплялися на шляху.
— Переїдемо ось це село, потім буде майже непомітний з’їзд із траси, а там і потрібний нам ліс, — Прощун крутнув кермо вправо-вліво, об’їжджаючи чергову яму. — Я, Богдане Даниловичу, довезу вас до потрібного місця, а далі вже ходіть самі.
Буду чекати на просіці. Тільки щось мені не подобається наш кортеж, — Прощун раз по раз поглядав у дзеркало заднього огляду.
Зорій повернувся на сидінні й подивився в заднє вікно.
На відстані двохсот метрів рухався автомобіль-седан сірого кольору.
— Ану, Ігоре, піддай газу! — Зорій потер руки, наче передбачаючи якусь цікаву гру. Вони саме виїжджали з села, і Прощун натиснув на акселератор. «Шкода-октавія» різко набрала швидкості.
Зорій знову повернувся назад.
— Не відстають, гади! Ну, що ж робити?
— Богдане Даниловичу, а то ви не знаєте? — Прощун проїхав ще метрів з триста й різко зупинився на узбіччі. — Краще з’ясувати все зараз і тут, бо до повороту в ліс залишилося кілометрів зо два.
Сірий седан спочатку теж різко загальмував, а потім усе-таки поволі став наближатися. Прощун і Зорій сиділи в салоні, спостерігаючи за діями переслідувачів. Зрозуміло, що в чистому полі, де окрім двох автомобілів немає жодних предметів, які рухалися б або чимось іншим привертали до себе увагу, в пасажирів сірого седану не було шансів закамуфлювати свій інтерес до переслідуваних.
Нарешті сіра машина наблизилася, і Зорій міг уже розпізнати не лише її марку, а й номер. То був «Фольксваген-пасат», за кермом якого сидів…
Упізнавши водія і зрозумівши, що той в автомобілі сам, Зорій рішуче вдарив себе рукою по коліну й видихнув: «їдьмо».
— Куди? — широко розплющив очі Ігор.
— Туди, куди ми їхали.
— А…?
— Там той, хто треба. Щоправда, він у мене дістане по перше число. Уперед!
«Шкода» рушила, а за нею поквапився і «Фольксваген».
6
Герасим Васильович Берун, як і більшість керівних членів у найвищих ешелонах української влади, мав хобі. Ні, у великий теніс чи більярд голова СБУ грав коли-не-коли, кататися на лижах у Карпати чи до Швейцарії він теж вряди-годи вирушав разом із сім’єю. Але нестримну пристрасть Герасим Васильович виявляв у зовсім нехарактерній для чиновників такого рангу царині. Він розводив курочок. У своєму заміському маєтку Берун мав спеціально виділену територію, на якій копошилися десятки різних чубарок, зозулястих, несучок, екзотичних і звичайних курей та півнів. Вони кудкудакали, співали, квоктали на всі голоси і всіма, що є тільки на землі, тонами. І в усьому цьому гармидері голова СБУ був спецом значно кращим, ніж в оперативних справах.
Оце й зараз він приїхав сюди, щоб одвести душу, поспілкуватися зі своїми улюбленцями, потримати деяких з них на руках, погладити, поговорити. Тільки-но Берун одягнув поверх костюма свій улюблений спецхалат, як до вольєру підбіг захеканий сторож Сергій Олександрович і притьмом випалив:
— Герасиме Васильовичу, там до вас приїхали.
— Хто? — насупив брови Берун.
— Віктор Романович Клютов.
— Сам?
— З водієм і охоронцем. Каже — нагальна справа.
— А як же він дізнався, що я тут? У мене ж робочий час і маю бути зараз у себе на Володимирській, — це Берун сказав, звичайно, сам собі, бо звідки сторожеві Сергію Олександровичу, який за сумісництвом виконував ще й обов’язки завптахоферми, було знати, чому саме сюди приїхав один з найповажніших людей сучасної України і чому саме зараз його хазяїн Герасим Васильович замість бути на службі годує в спецодягу курей.