Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Ого, жорстоко! — Олена сказала це напівжартома, але вже не сміючись.
— Нічого, зате іншим наука була б.
Того дня, що перейшов непомітно у вечір, Богдан Данилович
іОлена довго гуляли вулицями Києва, пили в кав’ярнях сік і каву, розмовляли про всяку всячину і лише пізно попрощалися біля Олениною під’їзду. Зорій повідомив з неприхованим сумом, що на кілька днів виїздить у відрядження.
— Буду в Карпатах, — мовив, — що привезти з синіх гір?
— Червону руту, — засміялася Олена.
4
Богдан Данилович Зорій нарешті спромігся вибратися з Києва. Цього разу нагальні столичні справи не завадили полковникові поїхати у Львівську область. Стоячи біля вікна в коридорі вагону потягу Київ-Львів, Зорій з усмішкою згадав, як, будучи ще старшим лейтенантом, їхав уперше так само до столиці Галичини і як не відходив від вікна, не в змозі відірватися від галицьких краєвидів, що відрізнялися від звичних картин його рідного краю, де він народився
й виріс, не лише рельєфом і взагалі природою, а навіть присадибними грядками, стодолами й стіжками, тинами й загородами.
То був час, коли Богданове уявлення про цей край обмежувалося знаннями про героїчну боротьбу радянської влади, що принесла місцевим жителям визволення від усіляких супостатів, «кривавих бандерівців», які по-звірячому вбивали молодих вчительок-східнячок. Дивлячись тоді на невеличкі села, хутори та окремі селянські подвір’я, що пропливали за вікном вагона, старший лейтенант Зорій немовби бачив, як з-поза копиці сіна виглядає чиясь голова в кашкеті з тризубом, а поруч стирчить дуло кріса, з якого ось-ось має вилетіти пекельне полум’я й куля, призначена для якогось радянського патріота-активіста. А он там, у переліску, риють яму, щоб живцем закопати в ній маленьких діток голови сільради чи яструбка.
Нині Зорій з усмішкою згадує свою наївність. Звідки йому тоді було знати правду? Пропагандистська комуністична машина знала своє діло. Великодержавна всеохопна «історична правота», здавалося, не залишала жодних шансів навіть кволим паросткам правди про реальні події тих страшних часів — правди, яка не могла пробитися до людей.
У львівському управлінні СБУ Зорія зустріли насторожено. Богдан Данилович не раз відвідував цей регіональний орган протягом своєї службової кар’єри. То були відвідини з різними завданнями. Якщо треба перевірити колег в області щодо якоїсь певної оперативної справи чи надати їм у цьому допомогу — одне діло. Здійснити комплексну перевірку за лінією роботи і зробити висновок щодо кваліфікованості й старанності в роботі окремого підрозділу — діло друге.
Але незмінною в усі часи й за будь-якого керівництва залишалася поведінка особового складу Львівського УСБУ. При цьому навіть ті рядові співробітники чи й начальники різних рівнів, яких направляли в це управління з інших областей України або зі столиці «на зміцнення кадрів», за дуже короткий час ставали «галичанами» — зі своїми витребеньками, хитрощами, лестощами й незмінними намірами надурити ближнього заради власної вигоди.
Знав Зорій і відмітну рису львівських колег — намагання будь-що відвернути увагу співробітників Центру від справжньої роботи й перенести її на традиційне ознайомлення з місцевими культурно-історичними принадами. А робити це, треба сказати, львів’яни уміли. Навіть у часи суцільного дефіциту перед гостями відчинялися двері найкращих кав’ярень і ресторанів, сауни, басейни та інші об’єкти для розваг і відпочинку, які в ті часи для більшості пересічних людей були недоступними. І контролери зі столиці, хоч би якими принциповими й суворими вони були, розм’якали після випитих літрів львівського пива і львівської кави та змішаних з ними в шлунках делікатесних на той час смачностей на кшталт мисливських копчених сосисок, канапок з червоною ікрою, дрогобицькою ковбасою з часничком та божественним заморським палтусом. Довідки й доповідні за результатами перевірок набували толерантності, висновки ставали лояльними й обтічними, рекомендації — батьківськими.
Ідучи до Львова, Богдан Данилович усвідомлював, що найважчим його завданням буде збереження в таємниці мети його приїзду до столиці Галичини. Але Зорій вірив: йому вдасться виконати заплановане й нарешті розгадати той ребус, який не давав спокою вже давно. Велику надію полковник покладав на свого давнього приятеля й колегу Ігоря Прощуна, з яким Зорій з’їв не один пуд солі і який своєю поведінкою помітно вирізнявся з-поміж інших співробітників львівської держбезпеки.