Соло бунтівного полковника. Вершина

Нині Зорій з усмішкою згадує свою наївність. Звідки йому тоді було знати правду? Пропагандистська комуністична машина знала своє діло. Великодержавна всеохопна «історична правота», здавалося, не залишала жодних шансів навіть кволим паросткам правди про реальні події тих страшних часів — правди, яка не могла пробитися до людей.

У львівському управлінні СБУ Зорія зустріли насторожено. Богдан Данилович не раз відвідував цей регіональний орган протягом своєї службової кар’єри. То були відвідини з різними завданнями. Якщо треба перевірити колег в області щодо якоїсь певної оперативної справи чи надати їм у цьому допомогу — одне діло. Здійснити комплексну перевірку за лінією роботи і зробити висновок щодо кваліфікованості й старанності в роботі окремого підрозділу — діло друге.

Але незмінною в усі часи й за будь-якого керівництва залишалася поведінка особового складу Львівського УСБУ. При цьому навіть ті рядові співробітники чи й начальники різних рівнів, яких направляли в це управління з інших областей України або зі столиці «на зміцнення кадрів», за дуже короткий час ставали «галичанами» — зі своїми витребеньками, хитрощами, лестощами й незмінними намірами надурити ближнього заради власної вигоди.

Знав Зорій і відмітну рису львівських колег — намагання будь-що відвернути увагу співробітників Центру від справжньої роботи й перенести її на традиційне ознайомлення з місцевими культурно-історичними принадами. А робити це, треба сказати, львів’яни уміли. Навіть у часи суцільного дефіциту перед гостями відчинялися двері найкращих кав’ярень і ресторанів, сауни, басейни та інші об’єкти для розваг і відпочинку, які в ті часи для більшості пересічних людей були недоступними. І контролери зі столиці, хоч би якими принциповими й суворими вони були, розм’якали після випитих літрів львівського пива і львівської кави та змішаних з ними в шлунках делікатесних на той час смачностей на кшталт мисливських копчених сосисок, канапок з червоною ікрою, дрогобицькою ковбасою з часничком та божественним заморським палтусом. Довідки й доповідні за результатами перевірок набували толерантності, висновки ставали лояльними й обтічними, рекомендації — батьківськими.

Ідучи до Львова, Богдан Данилович усвідомлював, що найважчим його завданням буде збереження в таємниці мети його приїзду до столиці Галичини. Але Зорій вірив: йому вдасться виконати заплановане й нарешті розгадати той ребус, який не давав спокою вже давно. Велику надію полковник покладав на свого давнього приятеля й колегу Ігоря Прощуна, з яким Зорій з’їв не один пуд солі і який своєю поведінкою помітно вирізнявся з-поміж інших співробітників львівської держбезпеки.