Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Прочитавши розшифрований текст інструкції, Божко набрав у порцелянову чашку гарячої води й опустив туди аркуш, який дістав з батона, а потім спалив папірець із текстом, який щойно написав, розшифровуючи інструкцію.
Агент «Амур» як справжній українець пам’ятав перефразоване прислів’я щодо небажаності залишати на завтра те, що можна зробити післязавтра. Але попри шалену втому почав діяти згідно з істинним змістом відомого крилатого вислову, тобто за можливості невідкладно робити те, що потрібно. Божко взяв папір і почав писати:
«Завдання продовжую виконувати. Згідно з новими інструкціями свої дії скорегую. Мною проведено відповідну роботу стосовно об’єкта «Несамовита». Розроблено підхід «до тіла». Перші кроки можна вважати успішними. Ваші припущення виявилися правильними: заступник міністра набирає політичної ваги і виходить в уряді на перші ролі. Як підтверджують незалежні одне від одного джерела, «Несамовита» є одним з найбільш вірогідних претендентів на посаду Прем’єр-міністра, а можливо, і Президента. Прошу підготувати забезпечення технічного документування моїх «близьких» стосунків з об’єктом для подальшого використання матеріалів як компрометуючих. Подальший контакт з Вашим кур’єром вважаю ризикованим. Зв’язок каналом N. У разі непередбачених обставин (все ж об’єкт «Несамовита») прошу дозволу скористатися для відступу варіантом Z. Бажано б забезпечити мене конфіденційною розвідувальною інформацією, отриманою з владних джерел, щодо спроб впливових угруповань просувати своїх людей на вершину
влади. Це допомогло б мені у прийнятті необхідних правильних рішень. Ми на порозі вирішальних подій в країні. Потрібне також вагоме фінансове забезпечення. Амур».
Божко знову розгорнув книжку «Червоне і чорне» й почав зашифровувати написане.
6
З документа, який Зорій щойно прочитав, виходило, що Яруга справді недаремно їсть есбеушний хліб. Тільки великий професіонал міг з тисяч мегабайтів непотрібної аналітичної всячини, що тиняється комп’ютерними мережами української спецслужби, звернути увагу на майже непомітну деталь, малозначущий для пересічних співробітників факт, а саме — вивчення шляхів доступу Адама Івановича Божка до заступника міністра економіки України Валентини Ромниченко. Усі документи, які лежали на столі перед Богданом Даниловичем, окремо самі по собі нічого не важили. Але разом…
Так-так-так! Он воно куди все котиться! Ну, що ж, це дуже добре, панове колеги невідомо поки що яких спецслужб. Отутечки ви і зламаєте свої нахабні зубки.
Зорій пошкодував, що відпустив Яругу. Зараз би вони й розробили план наступних дій. Хоча… якщо відразу зреагувати на зібрану підполковником інформацію, то Ярузі стане все зрозуміло щодо справжніх планів Зорія. А полковник цього не хотів. Принаймні поки що.
Глава друга
Кожний знаходить свій скарб
1
Це було не те щоб розчарування, а лише сум за втраченими роками. Богдан Данилович і не чекав від зустрічі чогось незвичайного. Він, досвідчена й уже в літах людина, з одного боку, сприймав світ об’єктивно, реально, й будь-які романтичні картини могли бути й були тільки в його уяві. Навіть не в мріях, а лише в уяві. З другого боку, в Богдана Даниловича після зустрічі з Любов’ю залишилося відчуття, що він чогось недоговорив, а ще — сумніви, чи правильно він учинив, що навіть не прохопився словом щодо якихось планів на майбутнє. їхніх спільних планів. Ніхто з них не допустив ані найменшого натяку на можливість змінити особисте життя кожного з них окремо на спільне. Обоє розуміли: надто багато кожного з них пов’язує минуле, надто багато кожного пов’язує з тим життям, де були інші люди, інші переживання. Інші втрати. Та й інші радості.
Богдан Данилович ішов додому. А саме туди йому йти не хотілося. Не хотілося — і край. Він відтягував ту мить, коли натисне ґудзик дзвінка, відчиняться двері й він знову, як і майже три десятки років, побачить те саме обличчя, ту саму жінку та почує ті самі осточортілі слова «їсти будеш?».