Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Щоправда, пізніше, коли мені вже дозволялося не лише ставити старшим незручні запитання, а й самому подивитися на деякі матеріали, до яких раніше було зась, я цікавився цією темою. Зізнаюся, деякі речі для мене стали справжнім відкриттям. Але потім, глибше вивчивши тему, я вже мав свою думку.
По-перше: мені в той час здавалося, що то лише я з усіх кадебістів такий просунутий у музиці, палкий прихильник таланту Івасюка. А виявилося — майже не було серед мого оточення співробітників, які не любили б пісень цього видатного хлопця. Мої колеги просто обожнювали їх, співали, танцювали під них, декламували як вірші.
По-друге: не було наприкінці сімдесятих у найвищих партійних органах Союзу людини, яка дала б вказівку на знищення особистості такого рівня, як Володимир Івасюк. А в Україні, яка була васалом Росії, ніхто не наважився б на такий крок без височайшого повеління з Москви.
По-третє: попередники КДБ мали такий необмежений досвід ліквідації неугодних радянському режимові людей, що ніколи не вдалися б до такого примітивного прийому, як імітування повішення. Я перечитав гори офіційних і неофіційних документів, свідчень, спогадів тощо і для себе зробив висновок: Івасюк не міг укоротити собі віку. До його смерті також не має прямої причетності тодішній КДБ, як про це багато в той час говорилося. Тоді що? Його вбив хтось інший, перед цим по-звірячому познущавшись. Він справді прийняв мученицьку смерть (щоб ті, хто те зробив, вічно кипіли в пекельній смолі!).
— Можете, Богдане Даниловичу, далі не переконувати. Я теж так думаю, хоча в мене є своя версія саме щодо того, хто й за що забрав життя людини, яка, окрім добра, нічого людям не робила. Не треба забувати, що Володя був творчою натурою і йому не були чужими прості людські уподобання. Та й слабкості.
— Ти маєш на увазі шльондру та її коханців? — Зорію захотілося сплюнути, але він вчасно себе зупинив (усе-таки кладовище) і не зробив ЦЬОГО. — Ні, якби Володю вбили через ревнощі, то зробили б це швидко. Такі речі — прерогатива емоцій. Вони робляться під впливом афекту, здебільшого спонтанно, без особливих обдумувань і хитромудрих планів. А йому методично ламали пальці, били, наче хотіли про щось дізнатися.
— То ви все-таки схиляєтеся до версії про негідників, котрі хотіли заволодіти грошима Володі, які він мав отримати за випущену в Канаді платівку?
— Ну, можливо, не лише ці гроші, але та версія, хоч би якою вона здавалася простою і примітивною, найреальніша. Єдине знаю: якщо до убивства Івасюка причетна не одна особа, а хоча б дві — правда колись випливе на світ божий. Усе таємне згодом стає явним. Ти ж знаєш, що з двох громадян Союзу один обов’язково був таємним конфідентом органів. Хтось колись однаково проколеться, похвалиться, поскаржиться, згадає, покається. І правда може виявитися зовсім не такою, якою ми собі її уявляли чи уявляємо. Але повернімося до наших баранів, — Зорій озирнувся і далі сказав тихо: — Навіть якщо нас і засікли, то прослухати, що ми тут наговоримо, майже неможливо.
Богдан Зорій та Ігор Прощун повільно йшли алеєю Личаківки.
— Мені треба потрапити он у той ліс, — Зорій тицьнув пальцем у карту. — А там — до цього ось пагорба, — полковник показав місце на скопійованій Віктором Яругою схемі зі справи про знищення загону «Остапа».
— А, знаю це місце, — уважно подивившись на карту, спокійно мовив Прощун, — і навіть не дивуюся, чому воно вас, Богдане Даниловичу, зацікавило.
-І чому ж? — навіть не пробуючи заперечити, запитав Зорій.
— Та чув і я про ту чекістську операцію, навіть ознайомився з деякими архівними матеріалами, — Прощун зупинився й повернувся до Зорія. — Облиште цю справу, Богдане Даниловичу. Немає там ніякого скарбу. Якби був — давно б уже хтось віднайшов.
— А хто його шукав? Як мені відомо, цього серйозно ніхто не робив відтоді, як пролунав останній постріл у тому лісі, - Зорій знову рушив уперед, а разом із ним — Ігор. — Але мене, кажу тобі, більше цікавлять ті події із суто пізнавального боку.
Віднедавна я почав прискіпливо вивчати нашу історію. Та ще й оказія така трапилася… — Зорій замовк.
— Ви не подумайте, Богдане Даниловичу, — я не втручаюся у ваші справи. Для мене велика честь вам допомогти, хоч би яку ви мали мету цього приїзду.
-Є в мене один знайомий письменник, — наче не почув репліки Зорій, — який описав у своєму романі події тих років так, наче сам був присутній у тих місцях, знав своїх героїв особисто.