Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Бачите ці басамани? — питав Корж, обертаючись на всі боки. — Зняли мене з галери тому вже півроку, а рани від батогів та таволги ще не загоїлися. Отже, подумайте, які були вони на галері. А руки?! А ноги мої! Бачите, як роз'ятрили їх кайдани? Ось вона, неволя татарська! День і ніч у кайданах спи, працюй, їж і пий скарлючившись, прикутий до лави. А по спині б'ють таволгою. А годували чим? Cтepвом та гнилими покидьками! Собаки того не їстимуть, що ми їли з голоду. Важив я торік сім пудів, а тепер більше як три не заважу. На ребрах хоч смичком грай, як на скрипці… А ти ще смієш говорити, що не треба визволяти невільників? — звернувся він до Барабаша, міцно струснувши його за плечі. — Та за таке слово треба було б тебе, як собаку, продати татарам у неволю! Тоді б прочухався, кнур вигодуваний! Накрутить вас отакий дурень, отакий падлюка і зрадник, — звернувся Корж до юрби, — а ви, панове, й вірите! Подумайте, що в турків понад триста галер, а на кожній із них гине по двісті-триста невільників. І всі вони ваші брати, така ж голота нещасна, бо ж старшина відкупається на волю. Гниють вони заживо від ран та голоду, а ви тут пельки дерете з ненажеру. Іч, які ви гладкі та відгодовані! Як кабани проти Різдва. Ткни ножем — ніж у салі загрузне, не дійшовши до м'яса, а там люди мруть з голоду і віку собі вкоротити не можуть, бо в кайдани закуті. Заждіть! Потрапите теж у неволю. Тоді порозумнішаєте. Та пізно буде зарадити лихові.
— А в панів хіба солодко? — крикнув Барабаш. — Не слухайте його, гетьманського підлабузника! Пригадайте панські канчуки, панщину, знущання! Панські шибениці. Орендарів пригадайте! Бий панів, голото нещасна!
Але слова його розтанули в скаженому реві юрби, Зблідлий, з гарячими, як вугілля, очима, Барабаш вихопив шаблю з ножем.
— Бий панів! — несамовито крикнув він. І кинувся на Бородавку.
Забряжчали шаблі. Тимко, Савка і ще сотні з дві одчайдушної голоти оточили свого ватажка.
Билися люто, мовчки зціпивши зуби, по держаки застромлюючи леза в груди. Забиті не падали, затиснуті серед живих. Поодинокі постріли й вигуки, брязкіт лез, лайка, прокльони зливалися в глухе гудіння. Барабашівцям запалась під ногами земля. Барабаш бився завзято в першій лаві. Чимало супротивників упало під його рукою. Чиясь шабля змахнула йому оселедець разом із шкірою з голови, оголивши череп. Скривавлений, блідий він бився й бився, ніби не відчував ані болю, ані ран.
— Ось тобі, собако! — просичав Свиридович, націлившись на нього пістолем. Пролунав постріл. Барабаш постояв з хвилину, хитнувся і важко поточився на Тимкове плече.
— Стривай, гадино!.. Ще пораху…ємося з вами… — промовив він з зусиллям.
І знепритомнів.
Сагайдачний увесь час стояв серед старшин, неймовірним зусиллям волі опанувавши себе. Розв'язувалась Настина доля. Вона в руках бурхливої юрби, стихії. Поки він говорив, юрба була приборкана, але Сагайдачний був надто обачна людина, щоб відступити від звичаю. Старшина мовчала. Вона ще вчора ухвалила все. Тепер справа була в руках голоти. Тихо перекидаючись словами, зиркали курінні отамани й діди в бік великого бучного кола. І до Сагайдачного долітали уривки розмов.
— Треба було кудись відрядити цього горлая.
— Зіпсує він нам усе діло.
— Бачите? Бачите, панове? Я ж казав. Ось він: виліз на діжкуl.
Сагайдачний здригнувся: Дмитро Барабаш. Це не палкий і несталий Бородавка. Це — сталева людина, яку можна вбити, але не привернути на свій бік. Сагайдачний ступив на перший щабель помосту, вдивляючись у промовця і намагаючись почути, що він каже. Зовнішньо гетьман був стриманий і спокійний. Тільки нігті його так учепилися в бильце помосту, що з-під них бризнула кров.
Ревуть нетяги. Кілька шапок промайнуло в повітрі. Але що це? Поруч Барабаша раптом промайнула якась постать, Сагайдачний пізнав Коржа. Корж щось говорить, палко й обурено розмахуючи руками. Скидає свитку з плечей, показує юрбі своє знівечене кістляве тіло. І видно здалеку, як принишкли, як щільно згуртувалися навколо нього козаки… Час минає повільно, як тече кров у жилах конанця. І знов шапки летять у повітря. Здіймається гул низький і могутній, як буря. І наче блискавки в темній хмарі, блищать над натовпом шабельні леза.
Бій. Упертий, мовчазний бій. Старшина помітила, кинулася туди. Ось палахкотять серед безбарвного лахміття їх кармазинові жупани, наче плями крові, начебто червоний мак у житах. Брязкіт шабель стоїть у вухах. Як важко стояти і не вхопитись за зброю… Але буря зростає. Лайка, стогін, прокльони — все зливається в гуркіт буруну. Гучніше клекоче козацьке море. Опір барабашців меншає. Де-не-де блимає лезо над головою. І хмара шапок здіймається над майданом, а громовий рев котиться з краю в край.